Там, де Україна не помирала

Перегляди: 955

– Як приємно знову опинитися у рідному дворі, у рідному домі! Тут я прожив одинадцять літ. Славні були роки! – каже Іван Карпович, виходячи на подвір’я міського літературно-меморіального музею імені І.Карпенка-Карого.

Роль корифея дуже несподівано і дуже природно зіграв журналіст Василь Левицький. Разом з акторами Дариною Ворожко та Олександром Лещенком вони ще й нагадали про трагічне кохання сестри Івана Карповича Марії (Садовської-Барілотті) і племінника Тараса Шевченка Йосипа. Ті познайомились під час виконання «Вечорниць» Петра Ніщинського, що поклало початок формуванню першої української професійної театральної трупи.

А у цьому будинку, де зараз музей, вирувала тодішня українська громада. Зустрічі, обговорення, навіть видання кількох українських книг. Більшість славних імен того часу пов’язані із цим невеликим садочком, затишним подвір’ям. Тут повсякчас звучала українська мова, пісня, музика. За радянського часу садиба почала занепадати і лише у 1995 році до 150-річчя Івана Карпенка-Карого, зусиллями тодішньої влади і громадськості тут відкрили музей. Євгенія Чабаненко, Володимир Панченко, Володимир Кобзар, Олександр Полячок – ці люди доклали чималих зусиль, аби ця оаза культури відкрила двері для відвідувачів. Тільки колишній начальник міського управління культури зміг завітати на нинішнє відзначення 25-ліття музею.

Зате у нього багато нинішніх друзів. Музей, який 23 роки очолювала Катерина Лісняк, а нині – Лариса Хосяінова, як і століття тому об’єднує небайдужих, творчих, активних. Творчі клуб «Натхнення», «Ниточка», «Парус», «Ранок», спілки письменників та журналістів – для них та й для багатьох інших цей дім – привітний, рідний, затишний, бажаний.

За чверть століття музей відвідали майже 80 тисяч людей, проведено більше двох з половиною тисяч екскурсій, підготовлено майже чотири сотні виставок. А різних заходів – не злічити!

Світлана Орел
Фото Тетяни Ревви

Надрукувати