Завтра йому б виповнилося 75. Ще міг би жити і жити! Але уже півтора десятка років його немає з нами. Чорнявого, вусатого, веселого, харизматичного і трохи загадкового Миколи Хомандюка.
Багато хто пам’ятає його у різних іпостасях: літературного редактора обласного музично-драматичного театру, директора музею-заповідника Хутір Надія, радіо і тележурналіста, помічника віце-прем’єра Миколи Жулинського, а ще усі роки – активного просвітянина. І ніколи – байдужого, інертного, холодного, підлого, підступного. В його карих очах було щось чаклунське, мольфарське: родом він із Буковини, а для нас, степовиків, той край був дещо таємничим і незвіданим.
Із перших порухів українського громадського життя у нашому краї Микола Хомандюк був у вирі подій. Клуб творчої інтелігенції «Перевесло», Рух, «Просвіта», ОУН. Він належав до тих, хто з готовністю підставляє плече, тягне воза (скільки невдячної паперової роботи йому довелося переробити, будучи заступником голови обласної «Просвіти» у Андрія Іванка!), але не преться у президії, не вихваляється дрібними заслугами, амбіції ховає у іронічну посмішку. При цьому мав високий рівень мислення, освіченості, самодостатності. На жаль, сьогодні у епоху соцмереж і Фейсбука таких майже не залишилось.
Микола Васильович одним з перших в області почав знімати серйозні документальні фільми. І це були роботи не лише журналіста й кінематографіста, а насамперед націєтворця і просвітянина. Його фільм «Незгасимий вогонь Холодного Яру» свого часу мав ефект бомби. На той час Роман Коваль уже розпочав свої дослідження доль холодноярських отаманів. Але ще було дуже далеко до романів Василя Шкляра і «Чорного ворона» на широкому екрані. Героїчна і трагічна сторінка тієї української боротьби на той час ще не розкрилась, у свідомості абсолютної більшості людей панували прокомуністичні стереотипи. А фільм не те що ламав – трощив їх.
Так само і фільм про безжально нищену НКВС-КДБ (кілька рукописів її романів кати спалили на очах авторки) українську письменницю, політв’язня Галину Берізку «Конвалії на граніті». Фільм про родинну сув’язь Тобілевичів-Тарковських «А стіл один для прадіда і внука…».
Не лише у фільмах він утверджував свою позицію просвітянина. Пригадую, як ретельно готував Микола Васильович сценарій вечора-пам’яті бійців УПА. Він з великим успіхом відбувся у міському Будинку вчителя.
Усе це і багато того, що не згадалось відразу, робилось щиро, без очікування плати чи пишних похвал. Просто тому, що Микола Хомандюк мав серце небайдужого українця.
Світлана Орел
На фото: під час зустрічі із Галиною Берізкою; після вечора пам’яті бійців УПА
