Сьогодні поезія Івана Драча – класика сучасної української літератури. А у 60-ті він був найбільшим революціонером слова. Його називали вічним єретиком, поетом, який шукав нових масштабів художнього мислення. А ще він був перекладачем, кіносценаристом, драматургом, державним і громадським діячем. Його земне життя закінчилося 19 червня 2018-го. З ним відійшла ціла епоха. І наївні сподівання шістдесятих, і глуха безвихідь сімдесятих, і відчайдушний порив кінця вісімдесятих, і твереза гіркота дев’яностих... Цьогоріч Івану Драчу виповнилося б 85.
У вересні 2017-го під час 47-го фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» поет відвідав Хутір Надію – музей-заповідник Івана Карпенка-Карого.
Тоді під час урочистостей вдалося поспілкуватися з цією непересічною особистістю.
– Коли Ви вперше побували на Кіровоградщині?
– У 1970-му, коли брав участь у заходах «Вересневих самоцвітів». Тоді разом зі мною були Олег Чорногуз, Борис Олійник, Олександр Корнійчук, Віталій Коротич. З тих пір я завжди згадую цю місцину, де збереглися джерела української духовності. Український театр, українська драматургія, українська поезія йдуть поруч.
– А куди рухається сучасна українська поезія?
– Мені важко відповісти на це запитання, бо я не так багато знаю всього того, що роблять зараз молоді поети. Я сьогодні займаюся більше кінематографом, якимись своїми спогадами, есеями. А віршів читаю мало. Інколи вони мені здаються якимись графоманськими і мало читабельними. Але це, напевне, просто суб’єктивне міркування. Насправді, поезія живе. Вона грає всіма барвами. Нещодавно прочитав вірш про дівчат-метеликів. Чудовий. Дуже сподобалися вірші поетеси молодшого покоління Любові Коньюк. Тож поезія житиме вічно.
– Ви сказали, що займаєтеся кінематографом. Про що йдеться?
– Нерідко життя підкидає найнесподівані сюжети для кінематографу. Тож планую написати сценарій про Михайла Сергійовича Грушевського. Хочу показати його через стосунки з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Володимиром Вернадським, Іваном Франком і т.д. Про ці постаті відомо багато, але щоб об’єднати їх, слід опрацювати багато матеріалу. Тоді вийде достойний сценарій фільму.
– Наше місто називається Кропивницький. Яка Ваша думка з цього приводу?
– Ну, і слава Богу. Могли назвати й Тобілевичі…
– Ви надаєте перевагу Тобілевичам?
– Тобілевичів більше трішки. А Кропивницький,.. ну і гарно!
– А Вам не здається, що театральна і громадська діяльність Кропивницького недооцінені?
– Позитивно те, що вже місто назване його ім’ям. Я думаю, що тепер буде більше приділятися уваги безпосередньо його постаті і творчості. Науковці активніше вивчатимуть самого Кропивницького, будуть пропагувати його творчість. Видаватимуть його твори і твори про нього. Наше суспільство ліниве. Воно переважно десь в комп’ютері бавитися… Книжок мало читає. Треба, щоб більше його п’єс ставилося в театрі. Щоб вони були не тільки у класичному, а модерновому стилі, з вихльостами і перехльостами. Щоб представляли Кропивницького, його творчу діяльність цікаво.
– Ви з 70-х років вважаєтеся лідером модернової поезії…
– Хто мене таким вважає, не знаю. Але кожне покоління висуває своїх лідерів. Лідером не можна залишатися весь час. Добре, коли митець залишається на ходу, дієвим, діючим чоловіком, який любить поезію, драматургію, ходить до театру і любить кінематограф.
– Що б Ви побажали молодим початкуючим поетам?
– Дерзновення у творчості, оригінальності у своєму світовисловлюванні. І такої шаноби до рідного краю, яку мали брати Тобілевичі та Марко Кропивницький.
– А щодо роботи над словом…
– Слід займатися словом. І кого слово полюбить, то воно буде шліфуватися саме в його творчості. А кого слово не полюбить, то можна обчитувати десятки словників, намагатися писати сотні віршів, а толку не буде. Треба, щоб слово митця полюбило. І це почуття має бути взаємним. Це як у людей: жінка любить чоловіка, а чоловік – жінку. Тоді цей контакт є взаємним. А коли силувано, немає милуваного.
– Спасибі за відвертість.
Ольга Кизименко