Три зустрічі з Володимиром Панченком

Перегляди: 612

Після завершення навчання в Одеському державному університеті та невдалої спроби вступити в аспірантуру, доля закинула мене на Тернопільщину. Вчителював у двох школах, які знаходилися в різних кінцях району, а з квітня на запрошення професора Володимира Горпинича став асистентом кафедри філологічних дисциплін Кіровоградського педінституту. Кіровоград на той час був невеликим провінційним промисловим центром, хоча й обласним. А я був закоханий в Одесу.

Мріяв знову повернутися в рідний університет, працювати на кафедрі української мови… На початках подумав: побуду в Кіровограді рік-два, а потім майну знову ближче до Чорного моря. Не знав, що це несприйняття на початках переросте у велику любов до степового міста над Інгулом і його прекрасних людей і що вона у часі триватиме понад 25 років (та й продовжується досі)…

Якось одного сонячного дня 1984 року я крокував центральною вулицею Кіровограда і побачив Володимира Панченка, з яким познайомився під час навчання в університеті. Він щось жваво обговорював з майбутнім професором Григорієм Клочеком. Як завжди усміхнений, життєрадісний. Сонячний день, сонячний доброзичливий Панченко… Від нього я довідався, що він працюватиме в нашому педагогічному інституті. Щоправда, попросив, щоб про це я поки що не розповідав нікому. Було радісно – одеська діаспора зростала, а кафедра української літератури підсилювалась непересічною особистістю, потужним науковцем і чудовим викладачем… Так розпочався кіровоградський період життя, творчости, наукової й політичної діяльности Володимира Панченка.

1989 року після трирічного навчання й захисту кандидатської дисертації в аспірантурі Київського державного педагогічного інституту я почав працювати з Володимиром Панченком на одній кафедрі і побачив уже зрілого політика, який зумів навколо себе згуртувати національно свідомих інтелектуалів міста Кіровограда. Створений ним громадсько-політичний клуб «Перевесло» не давав спокійно спати консервативній компартійній верхівці, яка шалено й агресивно пручалася й опиралася новому. В Україні, та й у Кіровограді зокрема, почалися незворотні демократичні процеси… Володимир Євгенович залишався як завжди привітним й усміхненим, спокійним й урівноваженим, однак додалися такі риси, як рішучість, наполегливість, цілеспрямованість, енергійність… Як умів він дискутувати, обстоювати свою позицію, аргументувати! Партійні функціонери й заслані козачки не могли нічого протиставити його енциклопедичним знанням, він завжди виходив переможцем зі словесних баталій. Здатність слухати і переконувати допомогла Володимирові Панченку перемогти на виборах і стати депутатом Верховної Ради України першого скликання (1990 – 1994 рр.). За цей час він надзвичайно багато зробив для рідного міста. За його ініціативи була заснована нова демократична газета «Народне слово», на базі школи №5 створена нова Українська гімназія. Володимир Панченко 1992 року привіз з Франції і передав обласному краєзнавчому музею унікальну колекцію особистих речей Володимира Винниченка, долучився до відкриття музею Іванові Тобілевичу (Карпенку-Карому).

Попри свою зайнятість, він досить часто бував і в педагогічному інституті, інколи ми зустрічалися. Говорили зазвичай про політику. Одного разу ми сиділи у скверику біля пам’ятника Тарасові Шевченку і я запропонував перейменувати наш інститут. Назвав прізвища відомих наших земляків Івана Карпенка-Карого й Володимира Винниченка. Щодо першого Володимир Євгенович зазначив, що в Києві уже є інститут імені Карпенка-Карого. Погодили ім’я Володимира Винниченка. У 1992 році Кіровоградському державному педагогічному інституту було присвоєно ім'я Володимира Кириловича Винниченка.

Ми майже одночасно захистили докторські дисертації. Я – у вересні, а Володимир Панченко – у жовтні 1998 року. Я очолив філологічний факультет, а він став завідувачем кафедри зарубіжної літератури. Володимир Панченко був хорошим керівником.

2001 року Володимир Євгенович у розмові зі мною озвучив ідею про те, що він хотів би провести творчий вечір, присвячений п’ятнадцятиріччю його роботи в університеті. Робив він це влітку, під час відпусток, попри це, багато друзів і знайомих, скорегувавши свої плани, прийшли на цю зустріч. Вечір був теплим і душевним. Ми розуміли, що це прощання з факультетом, університетом (до цього він говорив мені, що співпрацює з Могилянкою і на прохання В’ячеслава Брюховецького долучився до розробки вступних тестів з української літератури, а тепер президент Могилянки запрошує на роботу), одначе раділи, бо знали, що затісними стали для Панченка кафедра, університет, Кіровоград, що він уже давно переріс їх. Перше вересня нового навчального було без Панченка.

Василь Ожоган

Надрукувати