Цариця філології Тамара

Перегляди: 790

Для мене ім’я нашої молодої ювілярки асоціюється з грузинською царицею Тамарою. Раніше на грузинському весіллі нареченій дарували білу хустку як символ чистоти й непорочности, шахи як символ мудрости та книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», щоб, як тигриця, боролася за власну сім’ю.

І це все ніби про Тамару Іванівну Поляруш, бо сім’я (чоловік, дочка, внучки) – для неї понад усе. Варто пригадати, як чудово вона ставилася до своєї мами, як гостинно приймала й приймає численну рідню та друзів. А ще – чарівна, витончена, елегантна леді, від краси якої трепетало серце не одного чоловіка, але куди ж їм усім тягатися з таким джентльменом, як Олег Євгенович, який поряд і в радості, і в гіркі хвилини впродовж усього життя...

Дівчинка з гордим ім’ям Тамара Петрушанко з’явилася на світ Божий 6 серпня 1941 року в селищі Понорниця (донедавна смт Ко́ропського району) Чернігівської області. Упродовж 1948–1958 років навчалася в Понорницькій середній школі. З 1959 до 1964 року – на українському відділенні філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Шевченка. Під час навчання перебувала на річній практиці з польської мови у Варшавському університеті. Із серпня 1964 до листопада 1968 року Тамара Іванівна працювала в Глухівському педагогічному інституті.

Подружжя Полярушів у листопаді 2012 року написали спогади про цей період свого життя. Я їх зацитую. «Ішов 1964-й рік. У червні в Києві вже одцвіли каштани, а ми, випускники українського відділення філологічного факультету Шевченкового університету, складали випускні іспити, захищали дипломні роботи. На останньому екзамені з української мови вже по його завершенні наш улюблений викладач і куратор курсу професор Ілля Корнійович Кучеренко (світла йому пам’ять!) запросив до розмови Тамару Іванівну. А йшлося про те, що ректор Глухівського педінституту звернувся до декана з проханням направити на викладацьку роботу до цього закладу найкращого випускника чи випускницю для читання курсів української мови. Кафедра української мови вирішила рекомендувати саме Тамару Іванівну, вона, мовляв, і родом з тих країв…, і за всіма даними кафедра рекомендує саме її».

На той час Олег Євгенович і Тамара Іванівна були вже одружені і, як найкращі випускники, при розподілі мали право вибору місця майбутньої роботи, отож, вибрали Макіївку, що на Донбасі. Аж раптом такий поворот долі! Порадившись між собою, з рідними, не довго думаючи, вирішили: їдемо до Глухова, так би мовити, на оглядини, перед тим, звичайно, зателефонували до ректора Олександра Дмитровича Томчука.

До нього ж одразу по приїзді й завітали. «Ця людина – ректор! – справила… надзвичайно приємне враження: діловий, спокійний, розважливий і, разом з тим, надзвичайно простий, по-батьківськи людяний…

Перше враження… окрилило: адже виш, нехай і маленький, нехай і провінційний, з одним лише факультетом підготовки вчителів початкових класів, – усе ж не Донбас, де… фах україністів був не в особливій моді». Потім були формальності з перерозподілом і домовленість, що приступаємо до праці 15 серпня, тоді й побутові проблеми вирішуватимемо. За цей день … короткого знайомства з містом ми вже його полюбили: невеличке, ошатне, спокійне, інститут доглянутий, усе чисто, прибрано, зелено. Сумно тільки було, коли … побачили занедбані будівлі старих козацьких церков, у одній з яких, як … казали було зерносховище, іншу пристосували для автовокзалу(!). У серпні, як і домовилися, …прибули на роботу. Постала проблема житла: квартира була ще зайнята. Отож, вихід один – шукати приватне помешкання».

А далі йде фантастична, як для наших часів історія. «Родина ректора О.Д.Томчука мешкала поряд з інститутом, де, до речі, проживало чимало викладачів. У серпні – час відпусток, і сім’я Томчуків збиралася на відпочинок. Так несподівано… Олександр Дмитрович пропонує молодому подружжю пожити цей час у його квартирі. Уявіть собі, як це здивувало вчорашніх випускників і спантеличило: ректор довіряє своє помешкання тим, кого він ледве що пізнав, щойно прийняв на роботу. І в цьому, як і в багатьох інших моментах, виявилася його велика людяність, надзвичайна простота… Учорашні студенти розкошували в ректорських апартаментах і підшукували собі квартиру. Невдовзі знайшли. У добротному приватному будинку неподалік інституту зняли невеличку затишну кімнатку за 25 крб. Господарі – подружжя Демидових – уже літні люди, надзвичайно привітні й щирі. Щоправда, довелося купити необхідні меблі на виплат: диван, стіл, стільці, шафу. Усе це пізніше згодилося, коли навесні Поляруші отримали квартиру з пічним опаленням у невеличкому будинку.

Але то було пізніше, коли народилася донечка Іринка. Так, так, вона глухівчанка з народження. Зараз Ірина Олегівна з родиною мешкає в Києві. Разом із чоловіком – викладачі вишів, з науковими ступенями та званнями. Виростили двох донечок: Оксанку та Марійку.

Швидко влилися в колектив. Завідувачем предметно-методичної комісії мов і літератури був Володимир Олександрович Горпинич. Він у той час завершував роботу над кандидатською дисертацією і, як людина вже досить компетентна в наукових справах, швидко залучив у коло наукових інтересів і майбутньої перспективи молодих колег. Тамарі Іванівні він запропонував збирати матеріали з топонімії Сумщини, давав корисні поради щодо шляхів і методів збирання й опрацювання матеріалу. Саме його поради, настанови, особисті контакти з ученими-ономастами в майбутньому добре прислужилися Тамарі Іванівні при написанні кандидатської дисертації.

Приємні людські стосунки панували в колективі. А з Юрієм Зіновійовичем Крутем, Володимиром Олександровичем Горпиничем, Ніною Олексіївною Головань сім’я Полярушів працювала разом і в Кіровограді.

З легкої руки В.О.Горпинича та керівництва інститут направив молодих фахівців до цільової аспірантури до Києва.

Тамара Іванівна 1968 року вступила до аспірантури Інституту мовознавства імені О.О.Потебні АН УРСР і продовжила досліджувати топонімію Сумщини в генетико-словотвірному плані, наслідком чого була вчасно захищена кандидатська дисертація «Порівняльне дослідження словотворення топонімів різних класів (на матеріалі топонімії Північно-Східного Лівобережжя)» зі спеціальності «Українська мова» в грудні 1971 року.

Сам Господь Бог посилає зустріч у Києві з Олександром Дмитровичем Томчуком, який дозволяє не повертатися до Глухова. Так молоде подружжя розлучилося з містом та інститутом, що став колискою фахового становлення.

Після завершення аспірантури та після захисту дисертацій поїхали на роботу до Кіровограда, де в місцевому педінституті бракувало молодих дипломованих фахівців.

Тамара Іванівна Поляруш майже 40 років віддала (з 1 січня 1972 до 2011) кафедрі української мови, стала доцентом, автором близько 100 наукових та методичних праць.

Серед них видані у співавторстві «Словник народних географічних термінів Кіровоградщини» (1999) та «Словник мікрогідронімів України» (2004), навчальні посібники «До таємниць рідної мови» (1995) у співавторстві з Н.О.Задорожною й «Сучасна українська літературна мова. Словотвір. Морфеміка. Морфологія» (2010).

Коли на кафедрі з’явилися професори й була відкрита аспірантура, Тамара Іванівна підготувала, випестувала четверо кандидатів філологічних наук. На кафедрі перечитала всі дисципліни, крім історичних.

2016 року кафедра української мови провела всеукраїнську конференцію на пошану високодостойної ювілярки.

Многая літа!

Світлана Ковтюх, вдячна учениця

Надрукувати