Це не той жах, що horror

Перегляди: 303

Лінк на український серіал 2020 року «І будуть люди» мені переслала подруга. Наші з нею смаки багато в чому співпадають, та коли глянула, що ця стрічка позиціонується як історична сага, то пригальмувала з переглядом.

Історією вважаю тільки те, що бачила на власні очі. Все інше –інтерпретації, які можуть змінюватися діаметрально. Отож, чекала чергового пропагандистського продукту з різким креном у якийсь один бік. У який –вгадати важко. Бо навіть у поточному десятиріччі поняття «свій-чужий» не раз зазнавали помітних трансфомацій.

Скажу одразу, що мої побоювання не виправдалися. Фільм «І будуть люди» з точки зору розстановки ідеологічних і психологічних акцентів є досить поміркованим і виваженим.

Серіал знятий на студії Film.UA (режисер Аркадій Непиталюк, сценарист Тетяна Щегельська) за однойменним романом українського письменника радянських часів Анатолія Дімарова. На екрані відтворено період з початку 20 століття до 30-років. Подіі відбуваються в селах центральної України. Не буду переказувати сюжету, щоб зберегти інтригу для глядачів, котрі ще стрічки не бачили. Скажу про головне почуття, яке викликав фільм і яке міцніло з кожною переглянутою серією.

Почуття це – жах. Не ситуативний кіношний horror – ні, жах ментальний. Жах від того, як проходила так звана колективізація. Від того, що в людини після того, як вигребли все до зернини, могли забрати ще й останню торбинку горіхів чи квасолі… Від того, що землероби, які наймали помічників для роботи по господарству (не безплатно, тобто фактично працевлаштовували), вважалися кровопивцями трудового народу і за це відправлялися в заслання… Від того, що селянина, котрий сховав від реквізиції вирощене власною працею зерно, забирали в тюрму в чому був.

Те, що я зараз написала, сприймається як рядки реферату з історії. А у фільмі це емоційно показано через конкретні долі. Серед дійових осіб практично немає таких, кого в художніх творах іменують позитивним героєм. Виняток хіба що Оксен (Остап Дзядек). Усі інші – це люди, які свідомо, вимушено, повністю або частково вмонтовуються в реалії чи протестують проти них.

Зокрема, Гайдук – старший (Макар Тихомиров) – по факту палій, бандит, головоріз і синів такими зробив. Але чому? Бо в нього брутально відібрали все, що заробив власною працею. У даному разі насильство породило насильство.

Сила, яка трощила одвічний землеробський устрій життя, неоднорідна. Чекіст Ляндер (Роман Халаїмов) – це така концентрована одержимість і нещадність, що я б подумала – то перебір… якби не знала таких людей у сьогоденні по життю. А голова сільради Василь (Акмал Гурєзов), перебіжчик із поповичів у червоні Федір (Олександр Піскунов), чиновник Гінзбург (Ігор Колтовський) – люди строкаті у своїх почуттях, переконаннях та діях. Вони діють і під впливом обставин, і на хвилі почуттів, і внаслідок осмислення того, що коїться довкола.

Сумнівний персонаж і лікар Мирославський (Костянтин Темляк). Був у армії УНР і хитрощами вислизнув із лап червоних ( а в фіналі стрічки ще раз – і так само хитрощами). Так, він рятував життя, але як спрацює його загострена кмітливість і вміння вивертатися за інших обставин? Щойно побачив колишню кохану Тетяну (Олена Борозенець), як дружина одразу стала нелюбою (а його ж не силували сходитися з нею непереборні обставини!). Чи то в актора така фактура, чи так задумали автори фільму, та проте думаєш: для життя був надійніший покинутий Оксен, а з цим другом юності Тетяна матиме проблеми…

Центральною ж фігурою в сенсі генератора отого жаху, яким пронизана стрічка, мені видався фейковий Володя (переробився з Максима на честь свого ідола Володимира Леніна). Людина з ознаками затримки психічного та інтелектуального розвитку, ледар і пиячок – промовиста ілюстрація втіленої тези «Хто був ніким, той став усім». Теоретично може здатися: особу з подібними рівнем розвитку і манерами не можна допускати до влади – та практично такі персони на різних рівнях випливають нагору в усі часи…

До речі, Володя (Віталій Ажнов) в акторському плані з великим відривом переграв усіх. У діях інших персонажів вгадувалася певна театральність.

До вад стрічки зараховую і декорації та реквізит. Обмежений бюджет? Сільськими хатами сторічної давності служать декоративні оселі скансенів? Та додати побутових речей в стерильні музейні інтер’єри, гадаю, не було б так уже витратно.

Або хутір, де живе родина Оксена, знятий лише на одному тлі – схилу долини з кущами. Вона дуже мальовнича і нагадує мені місцевість справа від київської траси – якщо їхати від райцентру Олександрівки на Кіровоградщині до села Косарі на Черкащині. Але постійна присутність цього краєвиду в кадрі наводить на паралелі з намальованим задником у театрі. Можна ж було познімати героїв і на фоні іншого пейзажу наче з тієї ж місцевості.

Або ось селянські обійстя лише з кількома курками – і все. Навіть на околицях немаленьких міст із Кропивницьким включно, не кажучи вже про села, легко знайти господарства з коровами, козами, свинями, табунами гусей та качок. Хіба складно відзняти там відповідні кадри? Бо в цьому аспекті по фільму схоже, що режисери мають віддалене уявлення про монтаж. Через такі нібито дрібниці найкращі за сюжетом, грою та емоціями фільми можуть не доходити навіть до фестивального лонг-листа.

Цікаво було читати відгуки на фільм. На більшість коментаторів він справив таке ж враження, як і на мене, окрім двох моментів.

Часто на форумах попадаються зауваження, що Оксен ставиться до своєї дружини Тетяни як до прислуги. Категорично не згодна. Експлуатація жінки – це коли вона працює і заробляє однаково з чоловіком, а він скидає на неї всю домашню роботу і дітей. А сам на дивані, в смартфоні, на рибалці, з друзями по пиву – потрібне підкреслити. А Оксен день ніч у полі (хоча мало кадрів, що це підтверджують) і саме за рахунок урожаю живе родина – то коли ж він встигне ще й борщі готувати і глечики мити?!

Другий момент: багато коментаторів бідкаються, що у фільмі принижено честь українських дівчат, які традиційно були скромними і цнотливими. Так, у ті часи могли існувати стриманіші уявлення про гідну поведінку дівчини. Одначе й тоді дівчата були різні – читайте українську класику: Панаса Мирного, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Карпенка– Карого, Марка Вовчка… та зрештою досить і «Кобзаря» Тараса Шевченка.

У той же час аж три любовні історії розіграні за одним сценарієм – він приїхав, побачив її, обмінялися пристрасними поглядами і з настанням темряви опинилася вдвох під ковдрою. В четвертому випадку приїхала і побачила його вона – з тим же фіналом. Тиражування шаблону – то гра на пониження стосовно загалом достойного фільму.

Ще один плюс стрічки – радянська влада не заляпується суціль чорною фарбою. Ліквідація неписьменності і школи для дорослих – це те, на що не спромігся царський уряд і цим теж, можливо, наблизив свій крах.

Серед позитивів серіалу і мова – здебільшого літературна українська з невеликими вкрапленнями суржику, а також російська – у зайшлих більшовиків. Це відповідає історичним реаліям – революція 1917 року почалася на берегах російської Неви. І саме звідти 103 роки тому на шосту частину суходолу вусібіч вирушило плем’я, девізом якого був пісенний рядок «Мы жизнь построим по-иному».

Як вони переінакшували світ, видно з фільму «І будуть люди». Наслідки цього «будівництва» так чи інакше відчуваються досі.

Ніна Даниленко

На фото: Віталій Ажнов у ролі Володимира Твердохліба

Надрукувати