Щоб побачити щось незвичайне і хвилююче зовсім не обов’язково вирушати за кордон. Недалеко від нас – на Черкащині, у Корсунь-Щевченківському районі село Стеблів. Просто казкова місцина і у плані ландшафту (кам’янисті береги річки Рось та її притоки Боровиці), і у історично-літературному пізнавальному плані.
Древня фортеця, збудована ще Ярославом Мудрим, згоріла разом із містом Боровим (першоназва Стеблева). Багато чого було в історії цього історичного селища (свого часу тут стояли аж два козацькі коші), але сьогодні одне з найцікавіших місць тут – меморіальний музей Івана Нечуя-Левицького. Це – скромний будинок у центрі Стеблева, який, можливо, потребує і ремонту, й осучаснення. Якби лиш при цьому не втратити той дух старовини, давніх часів старосвітських батюшок, який панує тут. У цьому будинку письменник, як вказано на меморіальній табличці, прожив більше пів століття – із 1852 по 1904 рік. Звісно, не весь цей час він жив безвиїзно, але постійно повертався до рідного дому.
Цікавий момент щодо парубоцтва Івана Семеновича. Як відомо, він так і помер не одруженим. З цього приводу існує багато вигадок. А все досить просто. У нього була наречена Надія, яку він палко любив. Але їхній спільний товариш запросив обох похрестити його дитину. А за християнським звичаєм, після цього вони вже не могли бути подружжям. Іншу ж жінку він полюбити не зміг. Пізніше Микола Лисенко присвятить цій трагічній любові свій романс «Коли розлучаються двоє…»
Дід і батько письменника були місцевими священиками. Та не такими лиш, що махають кадилом, а активними просвітителями, організаторами народних шкіл. Збереглися свідчення, що поміщик Головінський, власник кількох довколишніх цукрових заводів та суконної фабрики (вона, до речі, працює й досі, лише кілька років тому тут повністю оновили обладнання, тепер це марка текстилю «Ярослав») дуже гнівався на Семена Левицького. І навіть приїздив із скандалом до нього, вимагаючи, щоб той закрив народну школу, бо хто ж, мовляв, працюватиме на фабриці, якщо всі будуть грамотні?
Мало хто знає про те, що й Біблію українською мовою Пантелеймон Куліш почав перекладати на прохання батька письменника. Кілька років тому тут відбудували величний православний храм, якраз на тому місці, де правили батько і дід письменника (знайдено капсулу, що закладалася ще при будівництві старого храму). Тут же, під його стінами вони й поховані. Хочеться вірити – поки що, але храм належить Московському Патріархату.
Сам цей музей було відкрито до 130-річчя Івана Нечуя-Левицького перш за все завдяки ініціативі і старанням просвітителя, краєзнавця і музейника Сергія Хавруся. Тепер заклад очолює його син Андрій.
У цьому будиночку не раз гостювали Марко Вовчок (її музей недалеко – у сусідньому Богуславі), приїздив сюди Адам Міцкевич. Вважається, що чудові краєвиди, описані ним у поемі «Пан Тадеуш» – якраз стеблевські.
А що вже у музеї багато цікавих моментів і деталей не лише із життя родини Левицьких, а й героїв творів письменника! Про все це захопливо розповідає екскурсовод Наталя Баб’як, відчувається, що вона всією душею любить свій край, її хвилює те, що було і що буде з ним.
Іван Нечуй-Левицький писав про те, що бачив навколо, у його творах і сум, і трагедії, але й багато гумору. Виявляється, у Стеблеві досі живуть нащадки Кайдашів, справді мають скандальні характери, тож їхні нинішні сварки не менш грандіозні, ніж півтора століття тому. Є тут і своя баба Параска, що не втратила свого колориту і запалу.
До речі, одна із родичок Кайдашів, що все життя пропрацювала дояркою, вийшовши на пенсію, відкрила у собі талант художника. І тепер у музеї – цілий вернісаж ілюстрацій до роману про її знаменитих предків.
Світлана Орел
