У грудні 1924 року Юрій Тобілевич, син Івана Карповича Тобілевича, написав два листи — один наркому земельних справ, а іншого — наркому освіти України. У них він просив передати батьківський хутір своїй матері Софії Віталіївні Тобілевич, дружині Івана Карповича, та її дітям.
Будинок І.К. Тобілевича на Хуторі Надія, 1920-ті роки
У листі наркому земельних справ Юрій Тобілевич писав:
«Кілька місяців тому мати моя, вдова українського народного письменника й артиста Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого), — Софія Тобілевич подала до Наркомзему прохання про повернення в розпорядження сім’ї покійного письменника хутора в Одеській області Зінов’євської округи В.-Вищанського району. За дорученням матері, яка зараз тяжко хвора на тиф, а також зі свого боку доповнюю попередню заяву.
Хутір виник коло 40-літньої праці Івана Тобілевича і ніякого майна у нього більше не було. Хутір має всього 20 десятин — ½ дес. під оселею, 1 ½ дес. під садом, 1 дес. ставок, 4 дес. під лугом — решта близько 12 дес. орна земля. На хуторі дві хати вкриті дощівкою.
При землеустрої хутір занесли в державне земельне майно і у відведення землі громадянам він не увійшов.
Лист Юрія Івановича Тобілевича наркомзему України. ДАКірО. — ФР.250. — Оп.1. — Спр. 413. Витяги з протоколів №№15-26 засідань президії Єлисаветградського окрвиконкому і матеріали до них. 12.05.1925 — 22.07.1925.
Зараз хутір орендує артіль, що складається з місцевих селян. Усі члени артілі мають земельну норму і власні оселі. Всього членів — 6 чол. Незаможників серед них немає. Артіль склалася для використання саду, решту землі хутора артіль орендує за необхідності. На своїй земельній нормі члени ведуть індивідуальне господарство і за своїм складом і розвитком у бік колективізації артіль ніякої будучності немає.
Я особисто не є членом артілі, але, не маючи оселі, живу в будинку, що орендує артіль, а за те веду діловодство артілі.
Строк оренди був до 1 січня 1926 року, але коли розпочалися розмови про повернення хутора, то, не дожидаючись кінця строку оренди, складено новий договір на 8 років до 1932 року.
Всі будинки на хуторі у великому занедбанні. В кімнатах, де жив і працював Іван Карпович Тобілевич, міститься худоба. Будинки руйнуються і в близькім часі зовсім погибнуть. Сад в такому ж стані. Недбале ставлення веде до знищення його. Порушення договору артіллю дає можливість в любий момент анулювати його. У той час, коли хутір не є потрібним для артілі, ми, діти покійного, ведемо трудове селянське життя і наша стара мати не має притулку. Хутір не тільки по розмірах є трудовим, але й фактично виник працею покійного письменника та його сім’ї. Я певен у тому, що взявши до уваги усі відомості вищесказаного, визнають заслуги перед українським трудовим класом, а також візьмуть до уваги його революційність — за царського режиму був засланий царським урядом, прихилитися до нашого права, дасть можливість нам отримати притулок і спасти від руйнації культурний куточок, утворення якого коштувало багато праці покійного батька мого Івана Карповича Тобілевича.
Громадянин Юрій Тобілевич, 1 грудня 1924 року.
Моя адреса така: Зінов’євськ на Одещині, вул. Лєніна, будинок Гусєва, Юрій Іванович Тобілевич».
У листі наркому освіти України Юрій Тобілевич писав наступне:
«17 років тому помер мій батько, відомий український письменник Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий), уродженець Київщини, що оселився на Херсонщині. Карпенко-Карий здобув освіту в повітовій школі і з 14 років служив писарем в різних канцеляріях, щоб допомогти батькові, який не мав власного господарства, а служив в економіях панських. З часом свій політичний та громадський світогляд Карпенко-Карий показує в народовольському колі і бере участь в політичній роботі. В 80-х роках заснував разом з Кропивницьким (відомим діячем українського театру) українську трупу і через кілька місяців його, у зв’язку з арештом в Єлисаветграді народовольців (Тарковського, Журавського та інших), арештовують в Ростові-на-Дону і держать там три роки, а потім він повертається і живе під наглядом поліції без права виїзду два роки. Карпенко-Карий разом з братами Садовським, Саксаганським та сестрою Садовською організували українську трупу, в якій він пробув до кінця свого життя.
Після арешту починається його письменницька діяльність. Написав батько мій 18 драм і комедій. Як письменник він вірно служив українському народу, малюючи в своїх творах життя українського селянина і першим з українських традиційних письменників, працюючи з традиційними мрією і лейтмотивом, коханням, виявляє в своїх творах соціальні умови життя села, його соціально-економічні типи, дає живі постаті українського кулака та сільського пролетаріату.
Похований Карпенко-Карий на сільському цвинтарі коло хутора, який збудував своєю працею, і на якому одпочивав від артистичної роботи та писав свої драми та комедії. Хутір має всього 20 дес. і постав протягом життя мого батька із пустинного степу, працею його та всієї сім’ї зробився культурним. Аматор саду батько мій мало не всі дерева садив власноручно та з дітьми. Всього садка 1 ½ дес. З часом викопано штучний ставок (1 дес.). Оце все що полишилося після смерті письменника його вдові українській артистці Софії Віталіївні Тобілевич. Мати моя жила весь час на хуторі аж до того, коли заскочила на хутір якась банда (здається, Махна), матір мою та бабу хотіли вбити, але щось їм завадило виконати цей замір.
Лист Юрія Івановича Тобілевича наркому освіти України.
Перелякані мешканці хутора виїхали до Києва. При землеустрої на хуторі нікого не було, бо я в той час служив інструктором кооперації, мобілізований Наркомпраця, через те хутір цей був замічений до Держфонду і тимчасово зданий в оренду. Зараз мати моя хвора, стара, й не маючи засобів страшенно бідує. Я живу в селі, працюю коло землі власною працею вже три роки. Не маючи притулку, я не можу взяти до себе стару хвору матір. То може заслуги мого покійного батька перед українським народом, для якого він працював усе своє життя з розвитку української культури, що вплив його на відродження культури великий, я від імені його дружини, моєї матері, і від себе прошу про повернення нам на трудове користування цього хутора, поміченого до Держфонду, але по своїм розмірам (12 дес.) він не може мати ніякого державного значення.
Громадянин Юрій Іванович Тобілевич».
Також Юрій Тобілевич писав подібного листа академіку Багалію, просив, щоб повернули матері садибу та садок.
21 лютого 1925 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет дає вказівку розібратися. 5 червня того року Одеський губвиконком наказує Зінов’євському окрвиконкому: «…у зв’язку з новим запитом ВУЦВКу в негайному порядку надіслати до ГВК Ваш висновок у справі про передачу в довічне користування маєтку Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) його дружині С. Тобілевич. Термін виконання 12 червня 1925 року».
Президія Зінов’євського окрвиконкому на засіданні 17 червня 1925 року доручила «землеуправлінню негайно вжити належні заходи до передачі зазначеного хутора родині Карпенка-Карого і до розірвання договору з артіллю «Садова Карлюженка» з приводу того, що вона безгосподарче веде своє господарство». До Карлюгінської артілі відрядили свого представника Соловйова. А потім, заслухавши його доповідь, реєстраційна комісія при Окрвику доручила Велико-Вищанському райзу зробити повне обслідування Карлюгівської артілі...
На цьому документи в архівній справі щодо повернення Хутора Надія сім’ї Тобілевичів закінчуються.