«У колгоспі я працював з тринадцяти років»

Перегляди: 1028

Близько 200 тисяч селянських домогосподарств експропріювала більшовицька влада в Україні, проводячи колективізацію. Постраждало від 1,2 мільйона до 1,4 мільйона людей. Більше половини з них – близько 860 тисяч – виселили до Сибіру та на північ Росії. Їх там використовували на найважчих роботах. Опинилися в засланні і Митрофан Арсентійович Варлавін та його сім’я, жителі Грузького.

«У розкуркулюванні діда брав участь його двоюрідний брат»

– Вони мали хату й хазяйство он там на горбі, де тепер вулиця Пушкіна, – показав рукою онук Митрофана Варлавіна кропивничанин Василь Фулга, який батьківське домоволодіння на вулиці Парковій у Грузькому уже два десятиліття використовує як дачу (там і відбулася ця розмова).

– Дід Митрофан народився 1875 року, – розповів Василь Федорович далі. – Служив у царській армії в козаках, є й фото з того часу. Коли в Грузькому проводилася колективізація, його зарахували до куркулів. Відібрали усе добро. У розкуркулюванні діда брав участь його двоюрідний брат. Митрофана Арсентійовича із жінкою і молодшою дочкою погнали на Соловки. Ще дві незаміжні дочки – у тому числі моя майбутня мати – залишилися в Грузькому. У їхню хату поселили якогось старого з бідняків, йому за вісімдесят було. Мати з тіткою зайняли халупу, яка пустувала, помазали її. Згодом дідуган, якому влада подарувала варлавінське житло, звернувся до матері й тітки: «Дівчата, повертайтеся в свою хату. Бо мене примушують збирати врожай в колишньому вашому хазяйстві. А я ж сил не маю». Вони й повернулися. Їх теж примушували збирати «свій» врожай та віддати його колгоспу. Отаке чинилося…

«У Грузькому їм життя не було»

Фулга замовк на якусь хвилину – йому важко говорити про жахи, які пережили рідні. І продовжив:

– Згодом мати й тітка Катерина перебралися у село Вільне, бо в Грузькому їм життя не було. Звідти подалися в Сумську область. Працювали там у радгоспі. Добре трудилися, старалися. Але й там їм пригадали походження. Заступився директор: «Аби так працювали комсомольці, як ці дівчата». 1933 року мати взяла відпустку, приїхала сюди. Пройшлася Грузьким і вжахнулася: скрізь люди мертві лежали. Вона й поїхала на Сумщину. Там і заміж вийшла. За земляка. Батько – теж з Грузького. Згодом вони перебралися в рідний край. 1941 року народився я. Чи пам’ятаю війну? У мене на руках і ногах пам’ятні знаки про неї – сліди від осколків гранат, які ми кидали в погріб. Тоді ми вже в Грузькому жили. Пам’ятаю, як 1943 року Червона армія наступала. Наші з літаків німців бомбили. Батька мобілізував до армії польовий військкомат. Батько воював. Повернувся з війська 1946 року. Влаштувався в Карлівській МТС трактористом. Батьки хотіли побудуватися на колишньому подвір’ї материного батька – висланого на північ Митрофана Варлавіна, але сільрада не дала дозволу.

Сусідський хлопчина пухнув з голоду

Розповів Василь Фулга й про голодний для багатьох українців 1947 рік:

– Наша сім’я не голодувала. Батько працював в МТС, там йому платили зерном чи, може, й грошима. Не те, що в колгоспі, де працювали «за паличку» (Фулга має на увазі трудодні. – В.К.) До того ж, ми вирощували овочі на власному городі, була й коза. А через дві хати від нас жили Іван і Настя Вовторніки, у них було четверо дітей; ця сім’я не мала чого їсти. Якось у неділю мати насмажила гарбузового насіння, вона це робила тільки у вихідні. Я насипав у кишеню дві жмені і – на вулицю. Зустрів однокласника Петю Вовторніка, дав йому жменю насіння. Лузаємо. Петя, помітивши, що я випльовую лушпиння, попросив віддавати його мені. «Воно вкусне», – сказав. У нього пальці були пухлі, ледь не репали. З голоду. Тим часом мій батько почав будувати нову хату. Дядько Іван Вовторнік попросився допомагати. Мати дала йому два відра картоплі.

Одяг носили до дірок

На запитання про одяг та взуття селян у перші повоєнні роки Василь Фулга відповів так:

– Одяг в основному був самошитий, з домотканого полотна. Носили його до дірок. Коноплі вирощували на своїх городах. Я теж носив полотняні штани. І перший мій портфель був полотняний. Мати пошила, їй це добре вдавалося. Узимку ходили у валянках, поверх них – чуні, склеєні з автомобільної гуми. Тільки сніг сходив, ми знімали валянки. На теплу пору батько купував мені в місті драні черевики, я їх і одягав у школу. Повертаючись додому, роззувався і йшов босим. Ми, діти, були привчені до того, що треба берегти речі. Згодом у магазинах появилася фабрична одежа. І мені купили костюмчик. На розмір більший, ніж треба. Щоб я його два роки носив. Мати вкоротила штани. А калоші тоді носили модники, в яких гроші водилися. Калоші одягали на хромові чоботи. У мене хромові чоботи появилися 1959 року. Гроші заробив у колгоспі, я вже школу закінчив. Працював у колгоспі я з тринадцяти років. І не тільки я. Багато школярів проводили канікули на роботах в колгоспі. Нужда змушувала.

«Сало жовтіло, аж червоніло»

– При Маленкові жити стало легше, – Василь Федорович має на увазі Георгія Маленкова, який після смерті Сталіна очолив радянський уряд і зменшив оподаткування селян. – У нас появився кабанчик, потім – іще. Різали свиней перед Різдвом і перед Пасхою. Сало зберігалося в полотняному мішку, його клали в дерев’яний ящик. Ящик ставили в коморі. Сало з часом жовтіло, аж червоніло. Але сало є сало. Батько без сала не міг. Він брав на роботу або сало, або шматок солоного здору – середового жиру. Здір і солили, і перетоплювали на смалець. Бувало, намажеш кусень хліба смальцем. Смачно! Цукерки нам, дітям, рідко перепадали. Подушечки, «лампасе». Шоколадних і не бачили. Привозили цукерки батьки з міста. Небагато, грамів із сто. З’їси ті цукерки, потім руку облизуєш.

Вірші про село, про свій рід

Ще багато розповів Василь Фулга. Про те, як закінчивши школу (цього моменту дуже чекав), він безуспішно пробував продовжити навчання в Кіровограді – у всіх закладах казали, що без паспорта не приймають, а селянам документів влада не видавала. Як, залишившись в Грузькому, працював у колгоспі вантажником, причіпником, як згодом йому довірили трактор «Владимировец» (спеціальних курсів не проходив – син тракториста ж!). Як згодом Бринза (один з найкращих, на думку Фулги, голів грузьківського колгоспу) направив його в Бобринецький сільгосптехнікум. Як він здобував там спеціальність зоотехніка, як займався спортом (боротьбою), як потім служив в армії (військова справа прийшлася до душі), працював на відповідальних постах в споживчій кооперації й колгоспах. Як 1967 року в Грузьке приїхала тітка Оксана – молодша материна сестра, котру з батьками було вислано на північ Росії.

– Тітці Оксані тоді було за п’ятдесят, – пригадав Василь Федорович. – Вона й розповіла, як настраждалися вони на чужині. Її мати, моя баба, витримала тільки півтора року, померла. Після того тітчині діти приїздили сюди не раз. І тепер спілкуюся з ними, по телефону.

Показав Василь Федорович і свої фотоальбоми. Серед знімків різних часів зберігається квитанція про те, що в листопаді 1955 року він, восьмикласник Грузьківської школи, заплатив 75 карбованців за навчання в першому семестрі.

– До 1956 року навчання у старших класах було платне, – пояснив. А на завершення розмови почитав свої вірші – про село, про свій рід. В одному з них ідеться про діда Митрофана: «Він працьовитий був від роду, Господар знаний всім селом. За те, що добру мав господу, Його назвали кулаком…»

Віктор Крупський

На фото – Василь Фулга нині на своїй «дачі» в Грузькому; – Митрофан Варлавін; – Федір Фулга; – Василь Фулга на військовій службі; – квитанція про те, що восьмикласник Василь Фулга сплатив 75 карбованців за шкільне навчання в першому семестрі.

Надрукувати