Минулий тиждень розпочався із сумної звістки: пішов з життя відомий громадський діяч, літературознавець, рідкісний книжник, людина потужного інтелекту і відкритої душі Михайло Слабошпицький.
Михайло Федотович майже наш земляк – родом із сусіднього із моїм Новомиргородом Шполянського району. Про нього багато напишуть і скажуть колеги письменники, бо є про що. В його особі рідкісно поєдналися непересічні здібності, дар Слова і виняткова працездатність та відсутність пихи і самозакоханості. Він багато встиг за життя. Але дуже яскравим завершенням його творчої діяльності став чотиритомник спогадів «Протирання дзеркала. Тіні в дзеркалі. З пам’яті дзеркала. У присмерковому дзеркалі».
Саме там я натрапила на цікавий факт: у Добровеличківці була колонія, де в кінці 30-их – на початку 40-их років минулого століття утримували дітей політв’язнів. Там свого часу перебував разом зі своїм братом пізніше відомий художник Рафаель Багаутдінов, про якого Михайло Слабошпицький написав книгу «Дорога від себе і до себе».
У спогадах Слабошпицького є багато моментів з розповідей Рафаеля та його брата Рема про їхнє гірке дитинство в Добровеличківці. Ось кілька уривків: «Скільки пам’ятаю свої дитбудинківські роки, я завжди (як майже всі діти) ходив з опущеною головою, старанно дивлячись на землю. Бо тільки земля могла хоч трохи підгодувати. Там падалишнє яблуко трапиться, там груша-дичка, там щавель або калачики, а там горобець не встигне втекти, бо йому голову скрутиш, і вже є навіть м’ясо… Ще виручав ставок. Ми мали гачки, які я виробляв зі шпильок і скріпок. Я цілими днями возився з ними, виклепуючи та загострюючи, всі пальці у мене були поколоті і подряпані. (…) Повертаючись спогадами до добровеличківських днів, знову й знову вдячно думаю про незнаного мною пана Ревуцького, який вирив ті ставки. Може, саме завдяки їм вижило чимало наших колоністів».
«У колонії були діти з Татарстану й Башкортостану, з Сибіру й Кавказу, з Середньої Азії й Молдавії… – ніби хтось зумисне вирішив відмоделювати тут Страну Совєтов. І тому в ній панувала російська мова з домішками інших мов та поправкою на блатне арго. (…) Інколи, зустрічаючись із Ремом, мусив говорити з ним російською. Татарську їм, як молдованам молдавську, башкирам башкирську, вірменам вірменську, грузинам грузинську, забороняли. Вони мали говорити саме російською, щоб усі знали, про що йдеться. Ніяких таємниць від вихователів, од начальства, од страни Совєтов! Отак поволі забувалася рідна татарська, в пам’яті залишились тільки окремі її слова. І потім, коли через півтора десятиліття потрапив на навчання до художнього училища в Казані, то вже не міг вивчити татарську до пуття».
«Руфик був у той час гостроребрим звірятком з тонесенькими патичками ніг і стеблинками рук, з вічно голодними очима. Якось приходимо, а в малого до крові подряпане обличчя й синці на лобі. Питаю якомога суворіше: «Хто це тебе?» мовчить, опустивши голову, похнюпившись. Тільки сопе. Бачу – ледь не заплаче, але мовчить.
Взагалі, скаржитися, жалітися, доносити було неприпустимим, ганебним у неписаному кодексі честі дитбудинку. А згодом і трудколонії, де ми, вже доросліші, опинилися невдовзі. Тому я й не сподівався почути від брата ім’я кривдника. Та малюки обступили мене і, перебиваючи один одного, розповіли про причину бійки і вказали на винуватця. Я – сам іще шкет, почувався Гуллівером серед цих горобців, удвоє менших за мене. Тому мовчки підійшов до кривдника, узяв його за барки, точнісінько так, як у нас робили бувалі у бувальцях старші і голосно прошипів: «Як іще раз зачепиш його – приб’ю!» Я не вдарив його, бо він так само був подряпаний і з синцями. Я пригрозив йому і великодушно відпустив».