Стадіон біля 18-ї школи. Росло собі деревце – молодий і здоровий ясен. Поруч турніки, де підлітки займаються спортом. Воно всім давало затінок, нікому не заважало, зовсім нікому.
Була в нього одна проблема: кожної зими приходила білка і гризла кору. Тому вся кора була покоцана, але неглибоко, десь на пів сантиметра. Мені було жалко дерево, тому я взимку обмотувала його стовбур знизу скотчем, від білки. Вона відступила – не могла прогризти скотч. Навесні я його знімала.
Поранення на корі стали заживати. Щоб допомогти дереву виздоровіти, я щоразу приносила з собою воду в пляшці і поливала його – мало, звісно, ну, хоч для підняття настрою.
Прив’язалася до нього. Любила його. Не треба було.
Завгосп просто сказав: «Ану спиляйте його, нащо воно треба?». І його просто спиляли, щоб просто не росло.
У перший день нового року я прийшла до нього з пляшкою води, щоб полити, такий новорічний подарунок.
А там пеньок. Так почався новий рік.
У нашому місті не можна прив’язуватися до дерев. Бо дуже боляче їх втрачати…
Надія Паливода