Як на мене, то в області є два «провінційні» музеї, слава про які перетнула, не дивуйтеся, державний кордон. Зауважу, що оте «провінційні», то лише географічний термін. І не більше. Бо вони отримали визнання не тільки в Україні, але і за її межами. Мова йде про музей села Захарівка та музей Петра Озерова в Новомиргороді.
Що ж то за музей в м.Новомиргороді та хто його засновник? Петро Іванович Озеров за професією ветеринарний лікар. Проте має захоплення: археологію. Їй присвятив більшу частину свого життя. Наслідком такої любові до рідного краю стало відкриття особисто ним понад 150 поселень різних археологічних культур і стоянок первісних людей. Знайти в Україні схожого дослідника неможливо. Рідко якого року на тих пам’ятках не працювали вчені з Інституту археології АН України та їхні зарубіжні колеги. Кандидати наук на відкритих Петром Івановичем археологічних об’єктах скоро ставали докторами, а аспіранти – кандидатами. Що ж до Озерова, то йому вдалося зібрати унікальну колекцію археологічних знахідок та багато інших старожитностей. Частина з них поповнила солідні музеї держави. Інші довгий час накопичувалися в нього вдома. В 2013 році тодішній міський голова Новомиргорода Яків Борисович Немировський виділив для колекції П.Озерова невелику кімнату в будівлі міської ради. За кілька років стараннями ентузіаста вона перетворилася в справжній і відомий в Україні музей. Та що там України! Гості з Канади, Ізраїлю, США, Франції, Польщі бувають там ледь не щороку. Свідченнями їхнього захоплення є вдячні відгуки в книзі відвідувань.
Якщо з музеєм с.Захарівка все гаразд, то над новомиргородським нависла загроза його повної ліквідації. Як таке може статися? А надзвичайно буденно і без будь-яких сентиментів: невелику кімнату розміром 6х8 метрів, де нині перебуває змістовна експозиція, напевне відберуть і розмістять там міських чиновників. Закономірно, що доля багатьох унікальних експонатів без їхнього нинішнього «сторожа» Петра Івановича виявиться трагічною: їх або розграбують, або, в кращому разі, перенесуть деінде.
Якщо музей з понад чотирма тисячами експонатів та численними відвідувачами фактично діє, то юридично його немає. За всі роки існування місцева влада не спромоглася надати музею офіційного статусу, а Петру Івановичу – посаду директора. І навіть не збираються це робити!
Нині велетенська археологічна колекція та численні старожитності, зібрані Петром Івановичем, є для місцевої влади більмом на оці. Тож народжуються проекти виселення, злиття його з примітивним районним музеєм – блідою тінню на дітище П.І.Озерова, ще якісь задуми. З одного боку звучать неофіційні заспокійливі запевнення, що Петро Іванович таки залишиться директором музею. Проте дехто з колишніх можновладців, близьких до місцевої влади, сміються безпосередньо в обличчя загалом інтелігентному і делікатному досліднику. І впевнено заявляють: «Ветеринар ніколи не буде директором музею!» Цікаво, а як тоді ветеринар за освітою став у 2016 році єдиним на всю Новомиргородщину лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Ястребова? Як за його авторства та співавторства з’являлися численні публікації у фаховому науковому журналі Національної академії наук України «Археологія»? І чому з ним консультуються співробітники відділу рідкісних та цінних документів обласної універсальної бібліотеки ім. Д.І. Чижевського чи національної бібліотеки ім.Вернадського? То кажете «ветеринар»?
Не дивно, що в декого в Новомиргороді, далекого від археології та музейної справи, а фактично цинічних п’явок, що присмокталися до місцевого бюджету, на готове – унікальну колекцію Петра Озерова, розгорівся неабиякий апетит. Тож нині очікують того щасливого для себе моменту, коли створеними за рахунок юридичної казуїстики умовами Петра Івановича усунуть з музею, а його багаторічні надбання відберуть та передадуть в їхні руки. Прикро, що такими могильщиками унікального, хоч офіційно і невизнаного музею, напевне виступить місцева влада. Бо що їм, недалеким, оте творіння ентузіаста? Так, купа мотлоху впереміш з камінням та черепками. Як не дивно, саме воно чомусь приваблює учнів місцевих шкіл, жителів Новомиргорода та сусідніх сіл, делегацій з Кропивницького, Черкас, Києва, Львова, Варшави, а також французів, американців, канадців, ізраїльтян…
9 листопада в країні відзначалося свято – День працівників культури та майстрів народного мистецтва. Він збігся з Днем української писемності та мови.
Петро Іванович, як професійний музейний працівник, з цього приводу підготував унікальну тематичну виставку стародруків, якій позаздрили б чимало іменитих музеїв. А чи хто з місцевих чиновників привітав П.Озерова зі святом? З цього приводу навіть не варто йти до ворожки: байдуже оминули увагою. Він що, для них не працівник культури? Цікаво, а хто тоді? Стверджую неофітам: Петро Іванович своїм подвижництвом справжню культуру невтомно і щодня втілює!
На відміну від чиновників добрі слова про музей та його творця залишили доктори наук, професори, зокрема В.Панченко та Л.Залізняк, делегація Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, працівники ОУНБ ім. Чижевського, команда Баби Єльки, Тарас зі Львова, Ольга з Канади, знімальні групи кількох провідних телеканалів та багато інших вдячних відвідувачів.
Здається мені, що до ліквідації музею Петра Озерова, що нині є фактично національним надбанням, залишилося вже не так багато часу. Хочу, проте, помилитися.
Іван Петренко, заслужений працівник культури
P.S. Коли цей матеріал був готовий ждо друку, стало відомо, що 25 листопада у Новомиргородській міській раді відбулася нарада. На ній, зокрема, обговорювалося питання подальшої долі музею П.Озерова. Вирішили, що під музей віддадуть кілька кімнат бібліотеки, музею нададуть офіційного статусу, а Петра Івановича призначать директором.
Приємно, що здоровий глузд перемагає!