Учень і помічник Грушевського

Перегляди: 326

Цього історика навряд чи пам’ятають навіть у професійних колах. У розквіті сил, коли більшість його колег тільки піднімаються до вершин творчості, розвитку, професійної реалізації, він змушений був відійти від наукової діяльності. І чому? Тільки тому, що належав до ближнього кола людини, яку безмежно поважав і мав за приклад для себе, але яку тодішня влада вважала ворогом. Мова про учня і помічника Михайла Грушевського, нашого земляка Павла Глядківського.

Павло Семенович народився напровесні 1896 року (125 років тому) у селі Михайлівка Олександрійського району. Після закінчення у 1916 році Одеської гімназії, вчителював у селах на Одещині. На початку 20-их навчався у Київському інституті народної освіти. У 1924-му за пропозицією Михайла Грушевського у Києві засновано науково-дослідну катедру історії України при ВУАН. Восени 1926 року Глядковський затверджений аспірантом катедри.

За наступні кілька років він став автором численних рецензій в наукових журналах, кількох дослідницьких праць. У той же час працював секретарем журналу «Україна». Із 1930-го – дійсний член історичної секції ВУАН. 1924-33 роки – співробітник культурно-історичної комісії при ВУАН. Звільнений з роботи у ВУАН у серпні 1933. Більше до наукової роботи не повертався.

Чому ж так сталось? На нього, як на одного з найближчих до Грушевського осіб, ще у 1931 році звернули увагу співробітники НКВС, силоміць залучивши до секретного співробітництва. Ймовірно, не отримуючи від науковця очікуваних даних, чекісти відмовились від його послуг та одночасно оголосили про його «ідеологічну невідповідність сучасним вимогам науки». Не хочеш доносити на колег в органи – не будеш працювати!

Отож, історик у листопаді 1933-го виїхав на будівництво цукрового заводу у селище Ертиль (Воронезька область) і працював там плановиком-економістом до травня 1935. Після повернення до Києва з 1936 по червень 1941, Глядківський викладав загальноосвітні предмети на курсах техмінімуму тресту Укрбудшлях.

 

З початком війни Павло Семенович на схід не евакуювався. Після окупації Києва нацистськими військами він зареєструвався у Київській міській управі і через відділ народної освіти управи був зарахований на роботу до видавництва «Школа» (колишня «Радянська школа»). Виконуючи обов'язки заступника завідувача, а потім головного секретаря видавництва, Глядківський займався реєстрацією співробітників, складав описи майна, приймав рукописи до друку тощо. Але вже у грудні 1941-го через ліквідацію німцями цього видавництва, залишився без роботи.

З березня 1942 року Глядківський викладав у 34-ій київській школі, а з літа почав додатково завідувати дитячою їдальнею. На цих посадах колишній вчений працював до жовтня 1943, коли разом із родиною та іншими мешканцями Києва був вивезений у закритому вагоні до Німеччини. Глядківському, який опинився у Берліні, пощастило приписатися до трупи київських артистів, що обслуговували військовополонених, і мати завдяки цьому паспорт, а також пайок і право вільно пересуватися містом.

Після звільнення родина Глядківських повернулась до України у Первомайське Одеської (зараз Миколаївської) області, де жила мати Павла Анастасія Антонівна. Тут до кінця 1948-го Глядківський викладав німецьку мову у вечірній школі.

У Первомайському його було заарештовано 9 січня 1949 року. Обвинувачення Глядківського зводилися до двох основних пунктів: по-перше, йому закидали співпрацю з відомим українським буржуазним націоналістом Грушевським та аспірантський стаж під проводом академіка, а по-друге, звинувачували у пособництві окупантам, хоча, колишній історик просто намагався вижити, а не допомогти окупантам. У травні 1949 за постановою особливої наради при Міністрі держбезпеки СРСР за «антирадянську націоналістичну діяльність» Павло Семенович був засуджений до 10 років концтаборів без конфіскації майна через відсутність останнього, і направлений до Озерного табору МВС СРСР.

Незважаючи на тяжкий фізичний стан, Глядківський вижив і був звільнений 16 вересня 1954 року як «інвалід, що страждає на невиліковну хворобу». Павло Семенович повернувся до Первомайська, де став бухгалтером. 1975 року, після смерті дружини, переїхав до сина у Київ. Помер у листопаді 1979.

Глядківський залишив написані 1975 року спогади про своє життя у сталінських таборах. Зі слів його сина Ігоря Павловича, існували ще спогади про арешт і перебування науковця у в'язниці, але вони були знищені самим Глядківським.

За матеріалами відкритих джерел Світлана Орел

Надрукувати