Українські Афіни не стали місцем паломництва

Перегляди: 1001

Пропонована читачеві стаття – ні в якому разі не «ложка дьогтю». Навпаки, мав би я повноваження, поздоровив би усіх кропивничан із неординарним, водночас обласним і всеукраїнським святом Культури. Натомість, як приватна особа, разом з усією театральною спільнотою та усіма патріотами рідного слова, шанувальниками рідного театру радію, що «Вересневі самоцвіти» живуть, і нині відзначаємо їх уп’ятдесяте. Многая літа!

На жаль, епітет всеукраїнське – швидше побажання, ніж реальність: українські Афіни не стали місцем паломництва. Якогось літнього дня кінця сімдесятих ми сиділи з внуком Івана Карповича Тобілевича під «батьковою хатою» і говорили про долю Хутора.

– Ось бачиш, Хутір величають Меккою. А сьогодні тут жодної душі не видно, – журився у свої розкішні вуса Андрій Юрійович.

Не нагадуватиму, скільки він зробив для відродження садиби Карпенка-Карого, хіба що з повною відповідальністю скажу: не було б його, не було б сьогодні й садиби його великого діда. Він не стукав у двері високих кабінетів, де його не чекали, а сміливо їх відчиняв, не зважаючи на обурення господарів, не кланявся, а вимагав, а на доброзичливі застереження відповідав: «Що вони мені зроблять. Я – живий експонат». Коли б не Андрій Юрійович Тобілевич зі своєю наполегливістю і завзятістю, то на місці, де стоїть Хутір, сьогодні росли б кукурудза та соняшник. І це – не здогадки, наміри викорчувати Хутір виношувалися насправді.

Андрій Юрійович не тільки звертався у владні кабінети, він залучав до порятунку Хутора широку громадськість країни. За наполяганням відомих культурних діячів України і республік тодішнього СРСР, які приєдналися до нащадка драматурга, садиба Карпенка-Карого у 1956 році стала заповідником. Однак, Хутір і досі не набув слави однієї з тих точок на історико-культурній мапі України, котрими позначені її високі духовні виміри. Достатньо сказати, що садиба й дотепер існує на правах філії краєзнавчого музею, і не зважаючи на потужний потенціал театрального свята, на нього все менше приїздить авторитетів навіть із Києва.

Що таке – чотири тисячі відвідувачів на рік? Це докір. Не місцевій владі, не кропивницьким носіям культури, котрі зробили для відродження і пошанування Хутора все, що було в їхніх силах. Фактично власними зусиллями, чого б вистачило для об’єкта місцевого значення. Але Хутір заслуговує на більше. Тому це докір владі українській, котра ніяк не позбудеться свого провінціалізму і не визначиться з головними пріоритетами. Не зрозуміє, що Театр корифеїв для українців має таке ж значення, як театр Мольєра для француза чи Шекспіра для жителя туманного Альбіону. І що його поява була не якоюсь маргінальною подією, а явищем, котре лягло в основу всесвітньо визнаної системи Станіславського, в чому не соромився зізнаватися й сам Костянтин Сергійович. Не кажу вже про роль, яку відіграли корифеї в українському відродженні.

Це ще й наслідок відсутності в Україні чіткої культурницької політики, котра визначається з одного боку голою комерцією, з другого – засиллям «русскомирского сентимента». Настільки живучого, що цього до кінця не усвідомлює й сам профільний міністр. У нашій культурі (тій, яка через телеекран доноситься до її масового споживача) банкує несмак і безкультур’я. Від жорстокості і розпущеності на екрані, до «95-го кварталу» та «Вар’ятів», пісень без мелодії і змісту у виконанні ледь не оголених до пупа співачок та сумнівних шоу. Це ж треба: для участі в «Євробаченні» глядачі обирають Maruv, виступ якої відомий музичний критик назвав «типовим борделем в стилі «садомазо». І елітарний громадський та політичний діяч, науковець професор, академік НАН України, народний депутат двох скликань обурюється, що її («зірку європейської величини») не пустили представляти Україну в Тель-Авіві. Ось така вона – наша еліта. Та, котра за означенням має являти собою «сукупність людей, які мають високий професійний рівень, можуть брати на себе відповідальність і вести за собою, а не йти за соціологією та легкозмінюваними суспільними настроями, можуть ставити великі завдання перед політичною нацією і є хранителями національних цінностей» (Юлія Мостова).

Нещодавно «Українська правда», опублікувала конспект із зустрічі в Editor’s club – інтелектуально-дискусійному клубі, де обговорювалося питання національної еліти: що це таке, хто в Україні є елітою і, головне, що робити далі («Що не так з національною елітою України»). Її учасники прийшли до висновку: «В Україні немає еліти», тобто «групи людей, які мають найбільший творчий, культурний потенціал, краще освічені, здатні на низку кроків». У чомусь з ними можна було б посперечатись, коли б ми могли прочитати в тій же «Українській правді» не конспект, а розлогий звіт. Та коли б (судячи із того ж конспекту) ця зустріч не нагадувала швидше нарікання, ніж дискусію. Однак не можна не погодитися з її учасниками, що «еліта – це не сукупність посад та крісел, владних або в Майбахах та Рендж Роверах».

Але виникає кілька питань. Перше: чому у такій серйозній розмові, організованій так само серйозними інституціями, взяли участь лише три особи? Друге – чому зустріч була закритою, для кого вона була організована? А головне, чи вийшли її учасники – люди високопрофесійні, авторитетні і небайдужі з радянської парадигми вторинності української культури?

Наведу одну цитату. «Пануюча ідеологія (чи така вже й пануюча? – Авт.) каже – Михайло Булгаков не наш, Лев Шестов і Бердяєв – не наші, Василь Гросман – не наш. Вони народились тут, і треба навчитись включати цих геніїв до нашої оповіді. Станемо багатшими. Чайковський – також не наш? А чому б не зробити великий музей, де він там скільки років відпочивав? Чому б іноземців не привозити на Чайковського? Не показувати американцям, європейцям місця Василя Гросмана або Миколи Бердяєва? Це не наше, бо ми самі створили вузьку ідентичність». Це й справді – не наше. Бо так і Юліуша Словацького собі припишемо чи ближчого до наших країв Міхала Грабовського. Інша справа – повертати своїх, прописаних на чужих святцях. Саме через вкрадені в України імена і створився отой самий ефект вузької ідентичності.

А стосовно музею Чайковського, то такі є, і не один – у Браїлові на Вінниччині, Низах на Сумщині, у Кам’янці над Тясмином. Досить пристойний. У приміщенні, де Петро Ілліч не тільки відпочивав, а й писав музику, зокрема Другу симфонію («Українську»), в якій використав українські народні мелодії, котрими захоплювався, називаючи українців народом-композитором. Однак Чайковський цілком і повністю належить Росії, там народився, там сформувався, усвідомлював себе росіянином, практично нічого не знав про своє коріння («Моє генетичне дерево губиться у пітьмі невідомості»). Україну Чайковський любив, але як і Пушкін – «милую моему сердцу Малороссию». І Україна його любить – як великого російського композитора.

Порушення питання про наявність в Україні національної еліти і її роль у формуванні української свідомості – більш, ніж доречне. Однак розмовами «на трьох» його не проясниш. Маємо ще багато кого, котрим є що сказати. З тих, хто і високоосвічений, і довів свою здатність на серйозні справи. Скажімо, Лариса Івшина, Микола Томенко, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська та багато інших. Сьогодні загрозливою в Україні є не відсутність еліти, а ледь не абсолютна відсутність запиту на неї суспільств. Його увагою опанувало круте жлобство, котре нав’язує низькі смаки, вбиває високі духовні цінності і просякло всі його клітини – економічні, духовні, моральні. Ми вже дожилися до того, що питання подавати комусь руку чи ні, визначає не градус моральності, а кількість ковід-захворювань на тисячу населення.

Я не з’їхав з теми, я – все про теж, про Хутір Надію, «Вересневі самоцвіти». У контексті нашого ставлення до національних цінностей. Учасники зустрічі в «Українській правді» говорили про стан музеїв чи брак таких стосовно представників російської культури, якось поза увагою залишаючи музеї видатних українців. От і українські Афіни привертають увагу Києва, зокрема й української еліти, хіба що раз на рік, на локальній території, під час відкриття театрального свята. Обов’язково на них присутні представники міністерства культури. З року в рік – вітають, бажають, навіть обіцяють. І не помічають навіть такої дрібниці, як покрівля відбудованого за кресленнями Андрія Юрійовича меморіального будинку Тобілевича – асбоцементний шифер, виробництво якого було розпочате лише у 30-х роках минулого століття… На всю Україну не знайшлося черепиці.

Броніслав Куманський

Надрукувати