“Предмет поезії краса…” – це рядок з вірша Людмили Скирди, рядок, що міг би правити за концепт цілої творчості поетеси, адже її життєві шляхи, які простерлися від Атлантичного до Тихого океану, були шляхами саме назустріч Красі. Австрія, Іспанія, Італія, Франція, Японія, Південна Корея, Китай – це далеко не повний перелік країн, які відкривали перед українською письменницею свої скарби і щедроти, дивували своєю могуттю, зачаровували красою. Про це і писала вона у своїх книгах, що їх видано усіма офіційними мовами ООН. А це значить, що українську письменницю може читати увесь світ!
15 вересня поетеса, культурологиня, докторка філології, лавреатка багатьох премій, володарка європейської нагороди “Золота медаль Данте Аліг’єрі”, заслужений працівник культури Людмила Скирда відзначає свій високий ювілей.
– У Кіровограді Ви народилися і прожили п’ять років, переїхавши з батьками до столиці. Чи збереглись у пам’яті бодай якісь видива, вразливі моменти з того п’ятирічного світанку життя? Процитую кілька Ваших строф із перших книг:
Ми зранку крутим “Ріо Ріту”.
У нас вікно у сад відкрите.
Неділя. Мама молода.
Минула і війна, й біда.
Ця перша сукня з крепдешину
У квітах голубих і синіх
Так мамі личить. Спів і сміх.
Це травень. Сорок восьмий рік.
Це ж Кіровоград, а Вам іще й трьох рочків немає. Так? І ще один вірш:
Мене відірвало,
Мов листок, від гілки моєї землі.
Двадцять років я не була
В краю, де народилась.
І от зараз
Іду вуличкою цією
І повторюю з полегшенням:
“Є де прихилитись.
Є де прихилитись…”
То ж – є де прихилитись?
– Сьогодні для мене Кіровоград – це щасливі спогади. Зима… Сніг лапатий, теплий, веселий… Мене одягають на першу прогулянку до міста. Сьогодні брат Василь, красень-льотчик, на санчатах повезе мене у далекий світ. І точно знаю, що світ цей прекрасний.
Доля подарувала мені унікальну можливість жити й працювати у багатьох містах світу, але Кіровоград – перше місто мого життя – назавжди лишиться у душі отією солодкою зимовою казкою. Не реальне місто, яке я, звичайно, не пам’ятаю, а місто-відчуття, відчуття щастя…
Я народилася з великої любові. Мій батько, Михайло Скирда, був дивовижною людиною, self maker у буквальному розумінні цього поняття. З сільського хлопця став секретарем обкому партії. Під час війни його дружина загинула. Залишилось двоє дітей – син і дочка. У цей час йому було лише сорок років. Динамічний, худорлявий, з потрясаючою аурою переможця. До нього тягнулися люди із повоєнними проблемами, приходили прямо додому часто пізно вночі, бо їхали здалеку і не було де зупинитись. Ніколи нікому не відмовляв.
Так от, коли секретар обкому у справах завітав до Олександрійського району, його запросили на концерт художньої самодіяльності, де юна Тамара Брайко виступала з віршовими рецитаціями. “…Шалене кохання спалахнуло під осінніми зорями” і за тиждень він сватався до красуні, а за місяць отримав згоду. Діти батька від першого шлюбу були майже ровесниками молодої дружини і я добре пам’ятаю атмосферу нашої оселі – сміх, радість, музика, танці, море гостей і у центрі завжди я – маленька лялька.
Відносно “є де прихилитись” – це, звичайно, перебільшення, але куди повертатись думкою – безперечно, адже у моєму житті завжди існувала аура отого щасливого кіровоградського Дому, спогади про який надавали і сил, і натхнення.
– Пані Людмило, як Вам звучить тепер рідне місто – Кропивницький?
– До перейменування міста я поставилася позитивно. І декомунізація, і люстрація – це конче необхідні “санітарні” заходи для наближення нашого суспільства до європейських норм. Ми йдемо цим шляхом надто повільно, мляво, нерішуче – шкода.
– У довідниках пишуть, що Ваші перші поезії із 1962 року – шістнадцятирічної. Та й книгу в “Молоді” видано іще у студентські роки (“Чекання”, 1965). Це ж було рідкістю у той час?! Професор Михайло Наєнко в критичній статті “Сповідальність” захоплено згадує, що та книга мала аж дев’ять рецензій! Щоправда, як зазначає Михайло Слабошпицький у своїй мемуарній книзі “З пам’яті дзеркала”, ортодокси нашої критики звинуватили Вашу поезію в міщанському дрібнотем’ї і піддали нещадному остракізму. У той саме час про книгу “Чекання” заговорили і за кордоном: насамперед поляки (Остап Лапський, майбутній лауреат Шевченківської премії; Єжи Єнджеєвич…). Підняв на щит Ваші твори у Канаді Осип Зінкевич. “Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь” – цією щирістю і афористичністю Ви захопили не тільки пана Осипа тоді (“непідробна україноцентичність”), а й мене сьогодні. За керування в Україні ідеологією пріснопам’ятного Валентина Маланчука Ви потрапили до списку 20 митців, за якими головний ідеолог встановив особисту цензуру (перший помічник Щербицького Віталій Врублевський у своїх спогадах писав про це).
– Справді, ця маленька книжечка викликала у моєму житті великі й “довгограючі” проблеми просто своєю інакшістю. Це була урбаністична лірика нового трибу для української поезії. Вона рясніла славетними іменами – Сафо, Фаон, Ксенофонт, Вагнер, Шопен, Шекспір, Міцкевич, Незвал, Хікмет, Бах, Веласкес, Клодт, Д’юї, Дідро і т.п. Це викликало справжню негацію у хуторянської критики, для якої інтелектуалізм був апріорі ворожим. Схиляння перед Заходом – це остаточний і суворий присуд радянських ортодоксів від критики. Словом, не наша…
– Але водночас вона виявилася нашою для українців Америки, Канади, Польщі. Дмитро Павличко згадував, що під час їхніх із Драчем відвідин Нью-Йорку у 1967 році і зустрічей з тамтешньою діаспорою наші земляки найбільше цікавилися трьома українськими літераторами – Ліною Костенко, Людмилою Скирдою та Василем Голобородьком. У цей же час відомий вчений і перекладач з Польщі Флоріан Неуважний писав: ”Розвиток української поезії настільки бурхливий і швидкий, що Ліна Костенко, Драч і Коротич – це сьогодні свого роду класики, а їх місце зайняло покоління нових молодих поетів з Людмилою Скирдою та Ігорем Калинцем на чолі” (“Наше слово”, 15.05.1966).
– Ви маєте рацію. Про книгу почали писати зарубіжні критики. Професор Єжи Єнджеєвич, невтомний дослідник творчості Тараса Шевченка, переклав вірш “Уроки польської”, який був надрукований у журналі “Пшиязнь”. Професор з Бордо Еміль Крюба зробив перші переклади французькою.
– Я розумію, що цього було досить для серйозних висновків спецслужб і звинувачень чи не в ідеологічній диверсії.
– А насправді – це був початок інтеграції у європейський простір, який ми так стимулюємо сьогодні.
Те, що я потрапила до списку заборонених авторів, навіть разом з Драчем відкриваю цей славетний список, я відчула особливо гостро під час захисту дисертації. Тричі захист моєї роботи про геніального поета Євгена Плужника, першої в Україні кандидатської про репресованого автора, забороняли. Це був жорсткий пресинг, але я його витримала і врешті-решт отримала науковий ступінь. Інший момент – ще болючіший. Двадцять років я була невиїзною, що за чоловіка-дипломата мало більш ніж дивний вигляд.
Та все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Я народила чудесних дітей, виховала їх справжніми і порядними, написала докторську дисертацію, видала кілька монографій і книг поезії, була автором культурологічної програми “Живе слово” на телебаченні, мала безліч славетних друзів. Сергій Данченко, Наталя Лотоцька, Богдан Ступка, Марина Герасименко, Степан Олексенко, Ірина Жиленко, Володимир Дрозд, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Григорій Гавриленко, Віктор Зарецький, Миколо Рапай, Микола Компанець, Юрій Ільєнко, Леонід Осика, Лариса Кадочникова – це було братство однодумців, сподвижників, драйверів культури, творців легенди 60-х!
– Тож давайте перейдемо до регіону на планеті Земля, який вражає саме змінами, фантастичним прогресом й інноваціями. Я маю на увазі Схід… В Японії Ви видали три книги віршів, дали безліч інтерв’ю, мали TV-передачі на NHK, лекції у японських університетах і презентації книг у найбільших містах країни – Токіо, Кіото, Осаці, Йокогамі. Як, яким чином це вдалося зробити з таким масштабом?
– Ви не згадали ще одну книгу – я переклала твір Її Величності Імператриці Японії Мітіко “Будувати мости”. Про Японію я можу розповідати годинами. Я закохана в цю країну з першого погляду і досі. Ні, недаремно видатний транзитолог і прогнозист Самуель Гаттінгтон визначив японську культуру як одну з шести світових цивілізацій. І я з ним абсолютно згодна. Для того, щоб зрозуміти Японію, треба зрозуміти принципову різницю між Заходом і Сходом. Ці два автентичні світи подібні на дві планети Всесвіту. Справжній професіонал, мій чоловік почав надзвичайно серйозно готуватися до нової посади, а з ним і я. Ми читали день і ніч. Здавалося, щось почали розуміти. Проте, накопичення знань тривало усі шість років поспіль, оскільки, чим більше ми бачили, тим більше питань виникало.
Виходили книги і все більше читачів, друзів, фанів я мала. Та я переконана, що таке ставлення було не до мене особисто. Це був неймовірно високий рівень культури, національна традиція народу шанувати мистецтво і літературу.
Не можу досі забути фантастичну презентацію книги “Чарівна мушля” у Yokohama Royal Park Hotel, найвищій будівлі міста. Все відбувалося під час міжнародної туристичної конференції і міська влада використала цю можливість, щоб розповісти учасникам форуму про Україну. Тисяча гостей слухали вірші японською, англійською та українською мовами, смакували борщем та варениками з вишнями, які за моїми рецептами готували п’ятнадцять шефів з усього світу. Все це забути неможливо.
– Ну, оскільки ми з Вами вже на Сході, то що можете сказати про Китай, де Ваші книги вийшли колосальними накладами. До речі, так трапилося, що і в Японії, і у Китаї, і у Південній Кореї, і у Об’єднаних Арабських Еміратах, і у Греції – Ви були першою письменницею незалежної України, твори якої переклали цими екзотичними мовами.
– Китай я відвідала вперше десь у 2004 році, коли підготовка до Олімпіади набирала темпів. Було очевидно, що готується щось грандіозне, але побачене нами по приїзді у 2009 році, вже після Олімпіади, перевершило усі наші очікування. Ми прибули до нового Пекіну. Це не могло не вразить, адже країну за ці чотири роки було повністю реконструйовано.
Коли я почала працювати зі своїм перекладачем Гао Маном, видатним літератором і художником, він мені багато розповідав про “культурну революцію”, трагічний період в історії нових часів. За якихось десять років країну фактично було знищено. Прихід Ден Сяопіна у 1976 році знаменував собою початок реформ. Так от. З 1976 по 2009 минуло лише тридцять три роки, за які по суті Китай став другою економікою світу й, можливо, наймогутнішою державою планети.
– Ми мали майже стільки ж років для успішного розвитку і реформ. Що не так?
– Наша проблема – це олігархат, корумпований, здичавілий, бездушний, денаціоналізований, хижацький. Тобто, найретроградніша, найреакційніша система з усіх, які сьогодні існують у світі, у світі, що все промовистіше націоналізується, а, отже, стає патріотичнішим. Наш “коктейль” з ліберальної демократії, олігархічного капіталу, пасіонарної меншості і проросійської п’ятої колони виявився для нас просто таки отруйним. Це – мегакриза. Але не будемо втрачати віру, як не втратили її “азійські тигри”.
…Україна не може бути не включена у загальний процес. Вже сьогодні ми повинні плекати амбітні ідеї, фантастичні мрії, неймовірні плани, бути оптимістами. Ми повинні йти вперед – це найкращий феншуй, що супроводжує переможців.
Запитував Василь Бондар
P.S. Повністю розмову з нашою землячкою можна прочитати на сайті «Літературної України»