Чого тільки не побачиш у світі на широких дорогах… Ось в чергових мандрах далеко від дому землячку зустріли! Вона почула, що ми з донечкою розмовляємо українською і сама до нас підійшла. Посміхнулася гречно:
– Я теж з України! Привіт, землячки!
Ми з Марʼянкою дуже здивувалися, подумали, щось не так…
Але виявилося, що все так! Жозефін – справді українка! З Луганської області. Багато років тому приїхала з Нігерії в нашу країну вчитися та й залишилася. Сімʼя, діти, хату придбали… І все було добре для Жозефін і її родини на щедрій українській землі…
Аж тут війна. Довелося все покинути і тікати, рятуючись від смерті… Так родина Жозефін опинилася у Великобританії.
– Ну як ви облаштувалися? Подобається?
– Все добре, – каже жінка, – англійці нам багато допомагають. Тільки… тільки я дуже сумую за своєю українською хатою…
А повертатися нема куди… І під скельцями її окулярів зʼявилися сльози… Ми з донечкою одразу стали обіймати і заспокоювати цю незнайому чорну жінку. То лише спочатку вона здавалася нам великою і сильною, але від сумних спогадів і наших обіймів враз стала схожою на маленьку зворушливу дівчинку…
І в цей момент ми раптом відчули: ми справді рідні, ми українки, землячки! Хоч і народилися на різних континентах…
Ой, тепер нашого цвіту – та по всьому світу…
Тримаймося!