Кіровоградщина здавна славиться сузір’ям видатних людей на освітянській ниві. Серед них – Віра Володимирівна Соколова – вчитель української мови та літератури.
Із 1990 року під її керівництвом була вперше в області створена авторська лабораторія учителів-філологів спільно з науковцями КДПУ ім. В. Винниченка та членами обласної Спілки письменників України з питань вивчення літературного краєзнавства.
У 1999-му вона стала учасником конкурсу «Учитель року» і посіла ІІ місце. Під її керівництвом було видано посібник у 2-х томах «Уроки літератури рідного краю. Технологія підготовки та проведення». В. В.Соколова – автор програми «Художня культура рідного краю» для учнів 10-11 класів та програми з літературного краєзнавства для учнів 5-11 класів. У 2010 році видала посібник «Формування компетентності учнів інноваційними технологіями продуктивного навчання на уроках української мови та літератури». Зерна знань, порядності, гідності, засіяні нею в душах дітей, дають сходи. Її учні щорічно виборюють призові місця на олімпіадах і конкурсах з української мови та літератури.
За громадську роботу та визначні професійні досягнення нагороджена знаком «Відмінник освіти України». 28 вересня 2017 року Президент України П. Порошенко підписав Указ про присвоєння Вірі Соколовій звання «Заслужений учитель України». За цими офіційними рядками – неспокійна пошукова енергія Учителя з великої літери, неповторні миттєвості її щастя – творити.
– У Вашому житті незримо присутні батьки. Розкажіть про них. Що Ви від них успадкували?
– Мої колеги-вчителі знають, що від батьків ми успадковуємо майже все. От тільки далі над цим успадкуванням працює школа, яка грамотно підказує, навчає як правильно своїм «спадком» розпорядитись. Я не виняток. Від батька успадкувала бажання пізнавати щось нове, читати, любити музику, пісню, людей, тварин, природу – світ. Від мами, мабуть, я навчилася терпіти й перемагати біль. Усякий.
– Розкажіть, якою Ви були в дитинстві, чим захоплювалися, як навчалися?
– Завжди мріяла стати лікарем, але ще й таким, щоб знав французьку мову. Стала вчителем. Лікую й розвиваю Словом душі. Для цього треба знати дуже багато мов. Щодо французької, то на сьогодні це моє хобі. Завжди була у колі однодумців. Зв'язок із друзями дитинства маю й дотепер. Люблю й ціную тих, хто поруч.
– Хто з викладачів Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова справив на Вас найбільше враження, на кого Ви рівняєтеся у роботі?
– Відповідь на це питання вимагає цілої книги спогадів. Життя завжди щедро дарувало мені людей, з яких можна й треба було б брати приклад. Не виняток і студентські роки.
Це була людина, яка складалася переважно із душі.
Перше враження – сила. Ця людина володіла завидною широтою творчих інтересів, які стосувалися переосмислення питань історії та літератури. Це був Володимир Панченко. Я завжди захоплювалася його публіцистично-дослідницькою зухвалістю, орієнтацією на літературний блиск думки, її наукову змістовність, сміливість, чесність. І всьому цьому Володимир Євгенович якось ненав’язливо навчав нас, тоді юних студентів. Він був науковим керівником моїх курсових робіт, а потім і дипломної. У мене збереглися чернетки, де його рукою писані розлогі правки, котрі переростали нижче у роздуми-поради. Наприклад, «… не піддавайтеся загальному враженню, не підганяйте свою думку під заплановану відповідь, ретельно й скрупульозно дослідіть усі нюанси деталей тексту…». Це був справжній гарний Учитель. Безперечно, на таку людину хочеться рівнятися уже хоча б тому, що Володимир Євгенович володів даром проникнення у внутрішній світ, умів зв’язати людський світ із світом суспільного буття. А це вже метод перетворення дійсності. Він зумів у цьому житті створити таке мистецтво, яке нагадує про ідеал. Тому я щаслива, що мала нагоду вчитися у В. Є. Панченка, бути у чомусь, можливо, його послідовником у світі літературного мислення. Це Заслужений Метр творення і розуміння Великого Слова.
– Пам’ятаєте свій перший урок у ЗОШ №26? На Вашу думку, що головне у роботі вчителя?
– Звичайно, пам’ятаю. Це був 8 клас у школі №26 нашого міста. Ніхто з учителів якось не дуже хотів викладати у ньому (чомусь особливо літературу), бо клас був … «складним» у питанні дисципліни. Оскільки я прийшла у школу №26 у січні 1985 року, то після зимових канікул мені дали цей клас.
Я зайшла у клас і сказала, що сьогоднішня погода і мій настрій надихнули мене саме отак цей урок літератури розпочати. І далі по темі… А після дзвінка на перерву найбільший «бешкетник» і «підривник» дисципліни у цьому класі Льоша голосно вигукнув: «Вы прелесть, я в вас влюбился…»
Як таке не пам’ятати…
– Ваш улюблений письменник?
– Важко сказати: усі письменники багато чим схожі, лише кажуть про те чи інше кожен своїми словами. Але, починаючи ще десь із 20-річного віку, перевагу надаю філософській літературі. Через неї пізнаю світ і себе.
Що стосується художньої літератури, то зараз перечитую малу прозу М. Коцюбинського і А. Чехова.
– У своїй роботі Ви багато уваги приділяєте краєзнавчій літературі. Чому?
– Не можна жити і не знати, не відчувати звуків, порухів, подиху, мислення, зрештою єства тієї землі, на якій живеш. «І Слово було Бог…» Пам’ятаєте?.. Так от, письменство краю – це ті, хто цим Словом володіє і доносить усім нам закодовані знання й поняття через Рідне Слово Краю, у якому живемо ми з вами. Це треба розуміти, вивчати, знати.
– Що у професії вчителя найбільше Вас приваблює?
– Стан постійної закоханості у свій предмет на уроці й приваблює. Священне дійство відбувається за зачиненими дверима шкільного кабінету: учитель, наука, учень… Триває переплетіння спілкування й розуміння, і у якусь мить відчуваєш – ти зараз віч-на-віч із майбутнім. З’являється неймовірне відчуття любові і того стану, коли ти ділишся ним із дітьми, новим поколінням на Землі.
Усе народжується із Любові…
– Що у Вас в творчих планах? Над чим нині працюєте?
– Планів пребагато. Часу якось стало мало. У планах – книга про … Школу.
– Ваші учні талановиті? Що Ви їм бажаєте?
– Неталановитих людей на землі не існує. У кожного є свій хист до чогось. Варто тільки правильно це зрозуміти. У цьому полягає найважливіша місія учителя – допомогти дитині себе зрозуміти, віднайти, зреалізувати у цьому світі, а ще пояснити Що, Чого і Як має твій учень навчитись. Тому щодо побажання, – то все просто: «Per aspera ad astra…» Інакше не буває.
– Ви людина віруюча?
– Так. Я православна християнка.
– Який Ваш ідеальний відпочинок?
– Після карантину, не повірите, – я, мабуть, не схочу зовсім уже більше відпочивати (сміється).
Ідеальний відпочинок… Дорога…Знайомства…Спілкування… Нотатник… Потім можна трішки тиші біля моря… Ну, якось так…
– Ви не один разо з дітьми відвідували обласний краєзнавчий музей. Що найбільше Вас вразило, запам’яталось?
– Це знову те питання, відповіддю на яке може бути об’ємна книга-путівник, бо хіба можна говорити скупо про дух історії і храм пам’яті?
У приміщення нашого обласного краєзнавчого музею навіть приємно заходити. І не тільки тому, що це ошатна будівля, у ній відчувається свій шарм, стиль, власна виглядова манера, тут витримана традиція.
Недаремно цей музей один із найповажніших у Центральному регіоні нашої країни. Зовсім і не дивно, що всі експонати в ньому «центрові», як кажуть мої учні. Цей музей живий. У ньому пульсує ритм життя, єднання поколінь. У цьому, мабуть, головний його секрет. Здавалося б – неживі експонати, які споглядають люди, але… Природнича зала говорить із відвідувачами вдало змонтованими сюжетами з життя флори і фауни рідного краю. Історичний відділ – це взагалі безцінні й унікальні речі, які не тільки вчать і надихають, а формують патріотичний інтелект і пам'ять, сповнюючи гордістю за край, у якому живемо.
А от душа музею, на мою думку, знаходиться у меморіальному кабінеті В. Винниченка. Це те місце, у якому минуле і майбутнє сплітаються в єдине духовне ціле, що, власне, і наснажує душу кожного українця. У залі торкаєшся очима до столу, до пера, до зошитів, книжок нашого земляка, а рефлексія спрацьовує у мозку словом, думкою, мислю. Цей чоловік творив історію, яка потім створила нас. Ця людина унікально й різнобічно талановита. І ця людина у цій залі не експонат, а господар, бо відчувається жива присутність Володимира Кириловича, якого із великою любов’ю народила нам наша земля.
Отак незримо у музеї оживає історія нашого краю. Це те, що називається професіоналізм. Бо тільки такі натхненні, творчі, запальні, ніколи ні до чого не байдужі люди можуть вдихати силу життя у кожен експонат музею і дозволяють йому говорити з кожним відвідувачем на його мові. Це варте наслідування й великого поцінування, бо такий музей – це не будинок, де зберігають старі речі, а це Храм Пам’яті, звідки починається подвижництво у творенні подальшого прогресу.
Усе народжується з Любові.
Дякую Вам за це питання. У цьому музеї усі отримують найкращі за результатами уроки.
– Тож будемо й надалі співпрацювати, гадаю, музей і школа від цього тільки збагатяться, чи не так?
– Звичайно. Храм науки – Школа. Храм Пам’яті – Музеї. Розкішний тандем для співпраці у вихованні високого почуття гідності і громадянства.
Розмову вела Валентина Дацька, молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею