Валерій Едигей: «Учитель мусить бути в тіні свого учня, а не навпаки»

Перегляди: 712

За клопотанням управління освіти Кропивницької міської ради на фасаді наукового ліцею встановлять інфоpмаційну дошку видатному педагогу Валеpію Боpисовичу Едигею. Таких вчителів, як він, було і залишається мало. Школі їх не вистачає, як повітря. Це інтерв’ю він дав, коли працював у 35-ій школі чверть століття тому. Але наскільки актуальні його думки! На жаль, Вчителя вже немає з нами…

Учитель мусить бути в тіні свого учня, а не навпаки. Ця думка з’явилася у Валерія Борисовича Едигея, нині відомого і шанованого педагога-новатора, автора кількох книг, не сьогодні, і не вчора. Вона – по суті, його педагогічне кредо, підтверджене 25 роками роботи з дітьми, чвертю віку невпинної праці душі і розуму. Кредо це почало формуватися ще тоді, коли він уперше відчув себе наставником – старшим вожатим і викладачем електротехніки Кіровоградської середньої школи №6. Тоді ж і зрозумів, що його покликання – педагогіка.

«Давайте поаплодуємо Оленці…»

Валерію Борисовичу пощастило на вчителів. Серед викладачів Ленінградського педагогічного інституту імені Герцена, де він навчався, було чимало справжніх інтелігентів, високоосвічених людей, що пережили блокаду і знали ціну любові, дружбі, поваги. Вони підтвердили те, що почав відкривати для себе під час тоді ще короткої вчительської практики В. Едигей: дитину слід любити, шанувати, а ще треба уміти дати їй відчути силу власного інтелекту.

– Пане Валерію, всі, хто хоч раз побував на ваших уроках, відзначають те, що ви умієте викликати жвавий дитячий інтерес. (В.Едигей – учитель молодших класів, має справу здебільшого з найменшими вихованцями) Звідки це у вас?

– Елементарне знання дитячої психології свідчить про те, що найважливішим розвиваючим фактором для дітей є гра. Подаючи ту чи іншу тему, вчитель мусить використовувати її елементи. Діти страшенно люблять якісь нестандартні завдання. Наприклад, малюю два підсвічники. На одному – дві свічки, які горять, на іншому – чотири. Вони так само горять. Але свічки на другому підсвічнику трохи нижчі. У задачці запитується: які свічки горітимуть довше? Щоб правильно відповісти, малюкам доведеться і порахувати свічки, і поміркувати, де їх більше, і логічно обґрунтувати, чому свічки на першому підсвічнику горітимуть довше. Якщо хтось із дітей зробить це впевнено, швидко, логічно, я щиро радію. Записую цій дитині у щоденник щось типу: «Коля – талант!» Уявляєте, як відчувають себе ця дитина, її батьки?

Є, звичайно, діти слабші, яким важче дається матеріал. Таких я залишу після уроків або знайду якийсь інший час, попрацюю з ними, а наступного дня викличу до дошки. І Оленка, яка вчора ніяк не могла зрозуміти, як же все-таки, розв’язати рівняння, на очах здивованого класу запросто його розв’язує. А я кажу дітям: «Гляньте, як чудово Оленка справилась із завданням, давайте їй поаплодуємо!» І учні із задоволенням аплодують. А Оленка почуває себе на сьомому небі. Вона тепер впевненіша у своїх силах, їй захочеться ще і ще раз відчути успіх. Задоволення від того, що вона знає, вміє, врешті. Бажання вчитися може прийти тільки через позитивні емоції. У навчальному процесі головне – учень. Учитель мусить бути в його тіні. Ось ми говоримо: дитинство – найщасливіша, найбезтурботніша пора. Але це не так. Дітей усі чогось вчать. Проявляють над ними свою волю. Часто-густо це робиться так, що у маленькій душі вбивається майбутня особистість.

Страх руйнує дитячу душу повністю. Навіть доросла людина не зможе без моральних втрат довго перебувати у середовищі, де над нею постійно висить загроза покарання (як часто це можна спостерігати в наших школах!), де її дії постійно оцінюються негативно. Разом з тим учитель не повинен бути ліберальним, добреньким. Але клас обов’язково має відчувати великодушність, шляхетність учителя. А потім ми хочемо, щоб дорослі люди, які виростають з дітей, душі яких зруйновані страхом, прагнули до чогось високого, уміли думати про щось більше, ніж матеріальний достаток. Та ми ж те прагнення убили ще в зародку. Від стилю виховання значною мірою залежить якість народу.

«Не щкодувати власної душі…»

– Педагогічна громадськість час від часу ламає списи в дискусіях про те, що повинна робити в першу чергу школа, – вчити чи виховувати? Яка ваша думка з цього приводу?

– Вирішальну роль у вихованні, звичайно, відіграє сім’я. Школа може виховувати тільки через душу вчителя. Часом у школі відбувається маса різних заходів, але якщо їх ідея не пропущена через душу організатора, якщо вони проводяться формально, то нічого, окрім шкоди, це не приносить. І тут наша біда у тому, що часто проведення подібних формальних заходів буквально вимагається, іноді навіть задаються тематика і кількість. Але яким планом можна передбачити, скажімо, наш похід з дітьми на могилу мого колишнього учня, який трагічно загинув?

З тим хлопчиною я познайомився випадково – довелося заміняти вчителя математики в середніх класах. Сергій вчився поганенько, з точних наук мав майже одні двійки. Але чудово малював. Я не раз хвалив його роботи. Якось він з друзями побував у мене вдома і побачив портрет Януша Корчака, якого я дуже люблю й шаную. Я трохи розповів дітям про цього педагога. А через якийсь час Сергій з хлопцями приніс мені подарунок. Побачивши величеньку картонну коробку, я грішним ділом подумав, що діти, як це іноді буває, купили щось у магазині і вже хотів був насварити їх за це. Але коли відкрив коробку, просто ахнув – це був виліплений з пластиліну бюст Корчака. Сергій зробив його по пам’яті. Ми із Сергієм пішли в художню школу, де теж оцінили його роботу. І зарахували до випускного класу. Це було напередодні літніх канікул. А коли я повернувся з відпустки, на моєму столі лежала фотографія Сергія, її знайшла в паперах хлопчика його мама, а сам Сергій втопився. Ця смерть мене страшенно вразила, я довго не міг позбутися душевного болю. Але не менше мене вразило те, що фотографія, як свідчить дата, поставлена рукою Сергія, була підписана для мене того дня, коли ми ходили разом у художню школу. Можливо, саме тоді цей хлопчик відчув себе людиною, зрозумів, що він здібний і що його здібності оцінили. Це для нього, на якого у школі, можливо, вже махнули рукою, було дуже важливо.

Тепер щороку в день народження Сергія Войтенка ми з дітьми йдемо на його могилу. Я розповідаю їм цю історію, вони відчувають мій біль, вчаться розуміти, що таке втрата, вчаться співчувати, співпереживати. Можу з певністю сказати, що коли учні відчують щиру душу учителя, імпульс, посланий ним, то відгук, реакція – дуже сильні. Їм потрібен цей прояв почуттів, через нього вони самовиражаються й утверджуються. Діти проявляють свої почуття, як можуть. Наприклад, коли я розповідаю їм про одного солдата, який загинув у війну, а під час перепоховання його рідний брат зняв з рушниці, що була похована разом з ним, багнет собі на пам’ять, а пізніше, вже будучи в літах, подарував мені, то діти, беручи в руки цей багнет, гладять його, навіть цілують. Такий вияв почуттів треба помічати і цінувати. Ось справжнє виховання. Але воно можливе лише тоді, коли учитель не залежить від когось матеріально чи морально. Його роботу мусить оцінювати не адміністрація чи управління, а діти і їхні батьки.

«Навчити любити дідуся і бабусю не менш важливо, ніж навчити любити Паганіні»

– У звязку з тим, що ви сказали вище, хотілося б знати вашу думку про національне виховання, адже сьогодні це так важливо.

– Тут справа ще складніша. Бо ж у міських сім’ях майже забули рідну мову, своє коріння. Треба починати з виховання батьків. Я намагаюсь знайомитись із батьками своїх учнів якомога ближче, іноді навіть прошу їх, щоб вони брали мене з собою, коли ідуть в гості до своїх батьків. У тих простих сільських хатах зберігається наша історична пам’ять. Там на стінах – безліч фотографій рідних, близьких і навіть сусідів. Я завжди детально розпитую про долю людей, які там зображені. І помічаю, що мої учні, та часто і їхні батьки, не знають цього. Чому? Звідки ж може з’явитися повага і любов до свого краю, народу?

Якось, побувавши у гостях у дідуся і бабусі одного свого учня (вони виявились, до речі, дуже цікавими й сердечними людьми), помітив, що у кімнаті цього хлопчика висить портрет Паганіні. Дитина вчиться грати на скрипці. І це прекрасно, до вона любить видатного майстра. Але ж у квартирі немає портретів тих же дідуся й бабусі, я вже не кажу про національних геніїв і героїв.

Розповідаючи дітям про батьківщину, найперше веду їх у двір, де виріс (на жаль, зараз уже такої можливості немає, але я щасливий, що своїх другокласників ще встиг туди зводити), і показую дерево, яке посадив у дитинстві, і те місце, де я колись рвав квіти акацій і їв їх, бо більше їсти було нічого. Ця лінія спорідненості з рідною землею, з рідним краєм повинна проходити у вихованні дуже потужно, бути однією з основних. Як і лінія поваги і любові до рідної мови. Я зараз готую книгу для російськомовних шкіл «Вчися говорити і читати українською», де буде викладено новий метод виховання і навчання українській мові.

Світлана Орел

Надрукувати