Коли росіяни прийшли з автоматами, він уже сховав усіх. Володимир зробив усе, щоб жодна дитина не дісталася ворогові. І це не кіносценарій – це реальність Херсонщини.
Володимир Сагайдак – директор Херсонського центру соціально-психологічної реабілітації дітей у селі Степанівка, поряд із Чорнобаївкою. Коли почалася повномасштабна війна, у закладі перебувало 52 дитини. Від 3 до 18 років. Частина персоналу виїхала. Із дорослих залишилося лише троє. Тож старші діти робили все самі. Так вони виживали.
Найбільше боялися не вибухів – – поруч був аеропорт у Чорнобаївці, і діти бачили всі 29 "серій" Чорнобаївки. А найбільше боялися, що їх вивезуть до Росії.
Коли росіяни вперше прийшли до центру Володимир зрозумів, якщо не сховати дітей зараз, їх заберуть. І він почав діяти. Дітей розібрали родичі – бабусі, дідусі, тітки. У центрі залишилося лише п'ятеро хлопців і один у лікарні.
Коли окупанти запитали: "Де діти?" – він пояснив, що це центр реабілітації, а не інтернат. Оскільки у Росії таких закладів немає, вони нічого не зрозуміли, забрали 66 особових справ, і так і не повернули їх. Згодом у російських соцмережах з'явилися фото Сагайдака з підписом, що він "головний нацик Херсона" і його треба судити на Нюрнберзькому процесі.
Два з половиною місяці Володимир майже не бачив своєї родини – дружини, дочки, онуків. Вони залишалися в окупованому Херсоні. Продукти він возив сам – через блокпости, бо не всі волонтери ризикували їхати. Завдяки йому діти не голодували. Були ситі, доглянуті, а головне – живі.
Сьогодні центр давно порожній – усіх дітей евакуйовано. Але двоє вихованців – 14-річна Дана та 9-річний Імір – тепер живуть в Умані в прийомній родині, куди їх забрали назавжди.
Через рік після тих подій, під час зустрічі в студії проекту "Я не забуду" діти вперше обійняли свого наставника. Вони дуже щасливі у новій родині. Імір мріє стати кухарем, а Дана – волонтеркою. Вони подарували Володимирові рамку з фотографіями, зробленими в центрі реабілітації. Також на ній є порожні місця – для нових дітей, якими Володимир Петрович опікуватиметься у своєму центрі в майбутньому.
......
Ця історія – про те, що справжні герої не носять плащів. Вони просто залишаються там, де потрібні. Навіть коли поряд – автомати й балаклави.