«30 вересня йому виповнилося б 63. Та доля жорстоко обійшлася з Сергієм Івановичем, забравши його від нас теж наприкінці сонячоного вересня кілька років тому, у розквіті життєвих і творчих сил. Уродженець квітучого Добровеличківського степового краю, він виріс і здобув загальну освіту у селі славного Придніпров'я, де прозорі хвилі Дніпра-Славутича доносили до хлопця славу дружин князів Київських, оспівували подвиги Івана Сірка і Богдана Хмельницького, де пролягали шляхи його геніального однофамільця і улюбленого поета Тараса Шевченка», – написав у ФБ його колега, краєзнавець Юрій Матівос. – «Навчаючись у Національному Шевченківському університеті України, де здобув фах історика-архівіста, Сергій Іванович ще глибше пізнав велич, силу, патріотизм своїх великих попередників і продовжив їхні задуми і накреслення у наші дні, працюючи директором Світловодського районного, Кіровоградського обласного державного архівів, викладачем, доцентом Державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Науковець вправно володів пером, співпрацюючи з багатьма редакціями газет, видав понад десяток книжок на історичну, краєзнавчу, наукову тематику, відтворив у книзі історію свого рідного села Павлівки Світловодського району, земля якого стала вічним пристанищем свого славного сина».
…Із Сергієм Шевченком я знайомилась за кілька днів до нашого весілля, як зі свідком, старшим боярином на ньому. Василь запросив його у свою однокімнатну квартиру, де я ще тільки пробувала ставати господинею. Мені хотілося приготувати щось особливе: скромне і водночас небуденне. Вирішила – гарячий шоколад. Тоді його ще не можна було купити у кожній забігайлівці, як зараз, а треба було терти куплений у магазині, додавати молоко, дотримуватись рецептури. Сергія не вразила моя кулінарна спроба. Він мені здався дуже стриманим, небагатослівним, майже суворим.
Десь приблизно такий стиль і енергетику я відчувала і у його матеріалах, з якими я зустрічалась у першу чергу не як читач, а як журналіст, працюючи у різних виданнях і часто готуючи їх до друку. Сергій був дуже прискіпливий до точності свого формулювання, до якого я могла ставитися варіативніше. З цього приводу ми іноді дискутували. Якийсь період, і Сергій, і його матеріали здавалися мені занадто сухими, регламентованими. Ще й тому, що в 90-их ми взялися організовувати Рух, цією діяльністю було заповнене усе наше життя, а Сергій належав до небагатьох наших близьких друзів, які якщо й не засуджували, але й відкрито не підтримували, ніби спостерігали з боку.
Тоді я сприймала це як слабкодухість, зацикленість на соціалістично-комуністичних ідеалах. Сталося так, що у 1991 році ми, не змовляючись, опинилися разом у санаторії «Юність» у Алушті. Очевидно, раніше, коли путівки у цей санаторій коштувала копійки, їх розбирали комсомольські функціонери, а коли тоді ще незвична інфляція зробила їх набагато дорожчими, путівки запропонували і нам, журналістам газети «Молодий комунар». Очевидно, так само дісталася вона й Сергієві, який тоді був директором обласного державного архіву. Якось, лежачи на пляжі, ми вчергове заговорили на актуальні тоді політичні теми. Мені запам’яталась, бо тоді вразила, його думка: «Припустимо, буде Українська держава, але ж не менш важливо – ЯКОЮ вона буде».
Чесно кажучи, ми тоді справді особливо не замислювались над цим. Здобуття незалежності не здавалося тоді таким близьким і досяжним, а якщо й вдасться цього досягти, думалось, що закони демократії і ринку запрацюють у нас, як і скрізь. Час показав, що не так все просто.
Як і всі, переживали ми усі ті кризи, що випали на долю нашої країни, та й досі не зникають з її обрію. Здавалося б, життя змушує схилятись до лівих поглядів. Але світогляд Сергія, мов той соняшник до сонця, поступово розвертався до україноцентризму. Він був одним із небагатьох професійних істориків, що об’єктом своїх наукових зацікавлень обрали рідний край.
Якось ми запросили його на просвітянський захід у обласній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського, присвячений Дню соборності України. Його виступ просто вразив усіх присутніх. Врешті, там тоді зібралися люди вже знайомі з вітчизняною історією. Простий переказ фактів їх би навряд чи зацікавив. Сергій же Шевченко на наших очах буквально препарував той період. Як хірург розтинає тіло, так він розітнув час і показав ті виразки-помилки, нарости-амбіції політиків, запалення-становище народу, що спричинили до змарнування нашого історичного шансу на одужання і зміцнення національного організму. Далеко не завжди подібні виступи можна почути навіть на спеціальних наукових конференціях.
Сергій же мав цей дар – бачити минуле, екстраполюючи його на сьогодення. І він реалізовував його у численних публікаціях. Друкувався він, здається, у всіх обласних виданнях, а трохи згодом і на багатьох сайтах. Впевнена: його хірургічні розрізи на болячках минулого, багатьом відкрили очі.
Звідтоді я на Сергія дивилась по-іншому. Тож, уже й не здивувалася, але однак, була приємно вражена, його виступом у обласному художньому музеї під час відкриття відреставрованої картини Коссака «Кривава неділя». Він назвав її поглядом Європи на тодішню Росію. На щастя, цей виступ, на відміну від попередніх, зафіксований на відео і доступний в інтернеті.
І саме тоді, коли його аналітичний розум, знання, переконання і україноцентричне світовідчуття зійшлися на піднесеній точці, загостривши лезо його історичних досліджень, він пішов із життя. Мабуть, Богові там теж потрібні такі, як він.
Світлана Орел