Сьогодні було холодно. Як і минулої і позаминулої середи. Холод стелився по асфальту, заповзав у ноги, підіймався вгору до грудей, доходив до кінчиків пальців.
З динаміків колонки повітря ріжуть слова: «Оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання» Я стою на дорозі обличчям до руху автівок. Колона зупиняється. З першої автівки виходить чоловік у чорній куртці, чорних штанах та взутті кольору оливи і схиляє голову. За його машиною виходить з автівки жінка і завмирає. Далі в колоні помічаю чоловіка у чорній куртці та військових штанах. Кладе руку на серце.
З магазинів вийшли люди і теж завмерли на хвилину. Сьогодні людей було багато. Холодно. Серце стукає в ритмі секунд цієї хвилини. Згадую поіменно тих, хто відійшов у вічність і прошу вибачення. Думаю про тих, хто в полоні і вірю, що ми зустрінемося.
Холодно. На губах солоний присмак. Не відчуваю кінчиків пальців. Після хвилини мовчання ми підемо грітися кавою або чаєм.
Хтось не має змоги зігріти долоні об горнятко, не відчує пари над чаєм. Стоїть у холоді, у багнюці, у снігу, під вітром, під небом без укриття.
Живемо. Бо хтось стискає не горнятко, а зброю. Бо хтось мерзне — і однак стоїть.
Місто знову вдихає шум життя.
Холодно.
Я вірю, що настане час, коли буде соромно не зупинятися о 9.00