Апеляційний суд Амстердама оголосив рішення у справі про приналежність скіфського золота – колекції археологічних об'єктів, яка вже восьмий рік перебуває в Нідерландах. Її повернуть до Києва – факт. Російська Федерація намагається оскаржити рішення суду, запевняє що то – їхнє.. Це теж факт, причому зовсім не несподіваний. Однак, Київ далеко, Амстердам ще далі, і я не взявся б за написання цієї статті, коли б мій знайомий інтелектуал (без іронії) днями не сказав мені: «Знаєш, якщо по закону, то скіфське золото мало б бути повернуте в Крим, звідки його вивезли». Певен, не він один так думає.
Прихильників абстрактної справедливості у нас вистачає. І оскільки рейтингові медіа лінуються сіяти розумне, добре й вічне і з набагато більшою охотою розповідають нам про дорожні аварії, вбивства, пограбування та займають наш вільний час «маскарадами» й іншою дурнею, ми з вами маємо брак серйозної інформації про речі іншого порядку. Тож необхідно дещо уточнити.
По-перше, далеко не всі експонати, котрі ввійшли в експозицію виставки «Скіфське золото», зберігалися саме в Криму, в ній представлено також речі з Музею історичних коштовностей України та Одеського археологічного музею. По-друге, всі вони знаходяться в єдиному реєстрі і належать Музейному фонду України, тобто всій Україні, а не її окремій території. І знаходитимуться там, де й перебували, – одні вже у Києві, інші (з кримських музеїв) згодом. Коли Крим знову стане українським і увійде в Конституцію України як Кримськотатарська Автономна Республіка. По-третє, щоразу, коли Першопрестольна заявляє про своє право на щось, варто ставити собі відоме з літератури питання: «А не врет ли матушка Ксения и в этот раз?».
А тепер – про закон і справедливість.
Апеляційний суд Амстердама досить довго і ретельно розглядав цю справу і виніс рішення згідно з міжнародним законодавством: речі належать Україні, Крим окупований, музейні експонати мають повернутися до Києва. Президент Зеленський відразу ж радісно відреагував: «Довгоочікувана перемога України в суді Амстердама! Ми завжди повертаємо своє. Спочатку повернемо скіфське золото, а потім і Крим». Хоч торжествувати рано, Російська Федерація вже підготувала документи на апеляцію, і до остаточної перемоги ще треба почекати років зо два. Як би ми за цей час під ейфорію від того, що «завжди повертаємо своє» не просвистіли цю колекцію, як профукали свого часу клейноди Кубанського козачого війська, які, здавалося, вже у наших руках.
Люди обізнані знають, як «матушка» повертає загарбане й награбоване. Мій однокурсник, нині академік Академії мистецтв України Олександр Федорук очолює Національну комісію з питань повернення культурних цінностей. У першій половині дев’яностих безпосередньо сам брав участь у поверненні вивезених до Москви мозаїк і фресок зруйнованого у 1930-х роках Михайлівського Золотоверхого собору. Перед тим, як собор підірвали, українські вчені і спеціалісти частину фресок та мозаїк змогли зняти й законсервувати. У 1938 році їх, зокрема мозаїку «Святий великомученик Димитрій Солунський» та фреску «Святий Миколай», відправили до Москви на виставку давньоруського мистецтва, після чого вони опинилися …в Ермітажі. Відтоді «Дмитрій Солунський», як, до речі, і «Володимирська Богоматір», відкривають всі репрезентативні альбоми з російського мистецтва. Після тривалих переговорів Російська Федерація повернула Україні п’ятнадцять орнаментальних фрагментів, ще стільки ж залишилися в Росії. При зустрічі я запитав Федорука, які перспективи щодо решти. Він відповів: «Практично ніяких».
А з «Володимирською Богоматір’ю» вийшла майже детективно-містична історія. Ікона була подарована Константинополем київському князю Мстиславові і поставлена у дівочому монастирі Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної княгині Ольги і отримала назву «Вишгородської». 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський напав на Київ, зруйнував його, пограбував церкви і монастирі та викрав вишгородську ікону. З часом її оголосили російською святинею, її викрадача – виконавцем волі Богородиці, а князя Андрія РПЦ зарахувала до лику святих. Щоправда, сам він погано закінчив, його зарізали власні бояри – паскудний характер мав князь. Нагадаю, що російський історик Василь Ключевський писав: «В лице князя Андрея великоросс впервые выступал на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным». Дійсно «нельзя».
Що стосується теми скіфського золота, то не можу пройти повз той факт, що й відома на весь світ пектораль так само могла опинитися в Ермітажі. Про це мені розповів Борис Мозолевський, археолог, котрий її знайшов під час розкопок Товстої Могили на Дніпропетровщині. Відстояв її перед Брежнєвим перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, і чи не найвидатніша скіфська пам’ятка потрапила до Музею історичних коштовностей України. Очевидно, першим секретарем керувала не стільки любов до історії, скільки бажання мати й у себе в Києві щось таке, на що можна було б і самому подивитися й іншим показати.
Володимир Васильович відіграв певну роль і у долі археолога. На той час Борис Миколайович перебував в опалі. На одному з літературних вечорів у Києві, де він виступав разом з Іваном Дзюбою, Василем Стусом і Миколою Вінграновським, Мозолевський прочитав свого вірша, в якому були такі рядки: «Я эту компанию хрущевых и брежневих своей назвать не могу» ( тоді він писав ще російською). Його виключили зі Спілки письменників, вигнали з Інституту археології, тож досвідчений дослідник минувшини працював кочегаром, а влітку брав участь в археологічних розкопках. Після знайдення пекторалі Володимир Щербицький запросив його до себе, розпитав про знахідку, поцікавився, коли буде підготовлено звіт про експедицію та в яких умовах той живе. Як наслідок – Мозолевського відзначили премією у 500 карбованців (на той час досить солідна сума), в Інституті археології його не тільки відновили, а й встановили йому персональну зарплату у 200 карбованців, учений переселився з гуртожитку в окрему квартиру. Керівництву Спілки письменників України дозволили поновити його у своїх членах. Але жити Мозолевському від того легше не стало: недремне око спецслужб постійно наглядало за ним, і зустріч із першим секретарем ЦК зовсім не убезпечувала від мордовських таборів. Оберегом стала швидше Скіфська пектораль, про яку дізнався весь світ.
Ще одне скіфське золото – золото, котре осіло в Ермітажі, походить із наших країв – кургану Лита Могила (7-е століття до нашої ери), території донедавна Знам’янського району. Цей курган (носить ще й назву Мельгуновський, за іменем генерал-губернатора Новоросійської губернії, котрий розпорядився його розкопати) є найдревнішим відомим на сьогодні царським курганом того часу. В ньому знайдено чимало золотих речей – оздоба меча, рукоятка, діадема, платівки із зображенням степового орла та багато іншого. Все золото відправлено Катерині Другій. Пізніше курган досліджували археологи В. Ястребов (1892 рік) та Н. Бокій (1990). Нінель Михайлівна запросила мене на розкопки. Якихось особливих артефактів її експедиція не відкопала («Москалики, що заздріли, то все очухрали»), але було зроблено необхідні археологічні дослідження, котрі збагатили науку. Тоді між нами відбулася розмова про необхідність увічнення цієї унікальної пам’ятки, про що я й написав у «Кіровоградській правді», де працював. Вона не знайшла у місцевій владі відгуку. Але в останні роки на місті поховання скіфського царя таки встановили пристойний пам’ятний знак. Речі з Литої Могили експонуються на Двірцевій площі, 2 в Санкт-Петербурзі, зображення скіфського орла стало центральним у гербі нашої області, а в російській Векипедии прізвище одного з авторів цього герба Костя Шляхового перейменували на Путєвого. То може й нам перейменувати Мельгуновський курган на Мельгуненків (ха-ха-ха!).
Російська імперія щедро поживилася в українській землі. Сабатинівський човен, знайдений на Кіровоградщині, Збруцький ідол, скарби – Бородінський з Одещини, з кургану Солоха, із села Капустиного на Черкащині, Успенського собору Києво-Печерської лаври, лаврські Срібні Врата, реліквії, картини, книги, документи – всі вони знаходяться тепер у музеях і сховищах Російської Федерації. Там десь ховається й колекція книг кіровоградського колекціонера Ільїна, котра пропала з відділу рідкісної книги нашої обласної бібліотеки імені Чижевського за невідомих обставин.
І це ще далеко не все. Додам лише один факт. Під час Другої світової війни з окупованої України було вивезено сотні тисяч предметів, що являють собою культурні й історичні цінності. В ході повоєнного реституційного процесу з них 350 тисяч повернулися в СРСР. Але значна частина так і осіла в Росії.
А стосовно Криму, то Російська Федерація вже встигла присвоїти собі 4095 тамтешніх пам’яток національного і місцевого значення, вивозить звідти артефакти, які експонує у себе вдома під російськими тлумаченням, здійснює незаконні археологічні розкопки і стирає сліди культурної присутності на острові кримських татар. Що й засвідчила міжнародна організація,спеціальна установа ООН – ЮНЕСКО.
«Візитка» князя Андрія виявилася надто промовистою.
Броніслав Куманський