«Влада хотіла стерти нас із нашої землі…»

Перегляди: 616

Надія Єфремівна Іванова – не письменник, не журналіст, не краєзнавець, не дослідник, а проста пенсіонерка, вже не один рік – активна просвітянка. Усе життя пропрацювала бухгалтером, спочатку в колгоспі рідного села Шутенька Новоукраїнського району, потім в установах Кіровограда. Але ця літня жінка (вже десятий десяток розміняла) – автор «Книги пам’яті» свого села, вона написала чималі, досить детальні спогади про власний життєвий шлях, постійно фіксує, супроводжуючи їх своїми коментарями, події суспільно-політичного та громадського життя в Україні, веде щоденні спостереження за погодою.

Так сталося (раніше думалося – випадково), що альбом з її спогадами я показала своїй мамі – як приклад, і попросила написати свої спогади про пережите, про рід. І мама написала. Майже рівно через рік її не стало. Тож приклад Надії Єфремівни став запорукою того, що мої діти входять у життя, маючи бабусині спогади.

Та ця діяльна жінка не лише пише спогади, ще одна справа стала визначальною для неї в останні роки: з її ініціативи у рідному селі на місці, де ховали померлих від голоду в 1932-33 роках, односельці насипали могилу і встановили хреста з таблицею, де перераховані усі поіменно…

Про людську память, про уроки історії, що для когось уже стала сторінками підручника, а для багатьох – роками власного життя, наша розмова з Надією Єфремівною Івановою, яка відбуласякілька років тому.

– Першим Вашим кроком у справі збереження пам’яті про земляків стало створення «Книги пам’яті села Шутенька Новоукраїнського району». Що стало поштовхом до цього, чому Ви раптом вирішили цим зайнятися?

– Просто я дуже люблю своє село. Я досі пам’ятаю всіх людей, практично з усіма ми мали дуже добрі стосунки, жили дружно, згуртовано. Я знаю кожну хату (Шутенька – невелике село, за моєї молодості у ньому було десь 60 дворів), де як відкриваються двері, у кого яка клямка була. Дуже хотілося залишити пам’ять про село, зафіксувати його історію, бо вже тоді видно було, що воно руйнується й валиться.

До того ж тоді (кінець 80-тих) наша інтелігенція, письменники підняли питання про необхідність віродження пам’яті про страшні жертви, які поніс наш народ в 32-33 роках. Отож, ми з односельцями Володимиром Лихолітом та Грицьком Громком обійшли всі двори (тоді ще трохи людей в селі лишалось), зібрали спогади не тільки про голодомор, а й про війну, і про довоєнну історію села (усе це й стало основою «Книги пам’яті»). Разом з тим, звичайно, уточнили й усі прізвища тих людей, які загинули від голоду. У нашому невеликому селі, де всього на той час мешкало близько 200 чоловік, таких виявилось 72 особи. Вісім сімей вимерли зовсім, до однієї людини. У їхні хати відразу ж заселили сім’ї росіян, як ми тоді казали, кацапів. Але вони не були пристосовані жити в наших умовах. Їх, як вони розповідали, присилували переїздити у наші степи. Вони звикли жити в лісовій зоні, де багато деревини, і наш степовий побут був для них обтяжливий і незрозумілий. У них там, в Росії, були добротні дерев’яні хати, а тут – мазанки, з глиняною долівкою, і щоб протопити хату треба походити пів дня в степу по коліна в снігу та наламати сухого бур’яну. Шість сімей помандрували десь далі, з приїжджих залишилося тільки дві сім’ї. Оце вони й розповідали, як тяжко не хотіли їхати туди, де люди вимерли з голоду.

А вони були б не мерли, адже в кожен мав певні запаси і в засіках, і в погребах, але ж повигрібали усе до зернини, до кришечки.

– А Ви ж памятаєте той час? Скільки Вам тоді було років?

Сім. Може, я тоді ще чогось не розуміла у загальних процесах, але і в душу, і в пам’ять глибоко запав той епізод, як до нашої хати прийшла «чорна бригада», ніби це було тільки вчора. Уповноважений з району у шкірянці, з паском через плече, на якому висів револьвер, і кілька чоловіків.

– У «чорній бригаді» були люди й з Вашого села?

– Були. Вони мені здавались, та й досі здаються якимись заляканими, зазомбованими тією страшною примарною ідеєю побудови комунізму, заради якої не жалко нікого й нічого. Серед тих, хто прийшов тоді до нас, до речі, був навіть мій хрещений батько Архип Вергун. Коли вже почали все виносити з хати, а забирали не тільки продукти, зерно, а й речі, я попросила хрещеного лишити мені мою маленьку подушечку. Він кинув її мені, аж я мало не впала, і це було все, що лишилось від роками нажитого тяжкою працею моїх батьків Єфрема Сафроновича і Мотрі Трохимівни.

То Вашу родину розкуркулювали?

– Ні, батько вважався середняком, і розкуркуленню ми не підлягали. Але «чорна бригада» поздирала зі стін рушники, позабирала рядна, навіть ліжко, одяг, взуття, посуд, господарський інвентар, худобу, все, що до рук потрапляло. Про зерно й продукти не було й мови – вичистили все, до крихти, у печі у нас стояв горщик з борщем, то вони борщ поїли, а горщик розбили об підлогу. Усе це було дуже схоже на елементараний грабунок. Але ж хто тоді міг якось цьому протистояти, коли такі дії були організовані і всіляко заохочувались самою владою?

І тоді почався голод. Наша родина, в якій було п’ятеро дітей (я – наймолодша) залишилась в голій хаті, де практично нічого не було. А батька до того ж щоночі викликали в сільраду – здавай продподаток. З чого ж його здавати, як усе забрали, нічого ні продати, ні обміняти. Коли йому суворо пригрозили арештом, за невиконання продподатку, батько прийшов, попрощався з сім’єю і пішов пішки на станцію Новоукраїнка, сів там на поїзд, який привіз його до Кривого Рога, де він влаштувався теслею на шахту-гігант. Вони робили дерев’яні копри.

Коли трохи обжився, забрав до себе старших братів, а вони потім приїздили і нас, дітей, викрадали. Справа в тому, що в степу стояли спеціальні вартові, які не дозволяли селянам відлучатися з села, тож треба було зуміти їх обминути, втекти. Таким чином ми всі перебралися до Кривого Рога, де батько й старші, ті, хто працювали, отримували пайок. Так, дякуючи батькові, ми врятувалися, від голоду померла тільки одна сестричка – Маруся, вона, ослаблена, захворіла і не змогла вижити.

У сім’ї мого покійного чоловіка Павла Дмитровича Іванова, від голоду померло двоє – маленька сестричка Таїсочка і дідусь.

– І Ви, памятаючи все це, звернулися до односельців, щоб увіковічнити память про померлих з голоду…

Якось на проводи, коли в селі на цвинтарі збираються і односельці, і діти, і внуки тих, хто там спочиває, люди за давньою традицією сідають за спільний стіл, щоб їх пом’янути, я звернулася до громади з пропозицією насипати могилу і поставити хрест на тому місці, де хоронили померлих від голоду. А місце було добре відоме, бо на той час у селі ще жили люди, які добре пам’ятали усі ті страхіття.

Односельці тоді мене дуже підтримали. Я зі своїми внучками Іринкою і Оленкою приїздили, разом з ними готували територію, вигрібали, очищали її, а потім хто чим міг – фартухом, відром, шапкою насипали високу могилу. Наш односелець Опарьонок Іван вирізав великий трьохметровий дубовий хрест, на який ми прикріпили металеву таблицю (її виготовив колишній морський офіцер, Володимир Лихоліт, що теж родом із Шутеньок), де вирізано 72 імен і прізвищ. А зверху викарбувано – щоб такого більше не повторилося. 25 серпня 1990 року ми освятили могилу і хреста, організували поминальний обід. Ця подія тоді привернула увагу, зібрала людей і з довколишніх сіл.

І зараз, коли приїздимо опоряджати могили рідних, турбуємось про те, щоб і ця могила була в порядку. На жаль, у селі вже людей майже не залишилось.

– Як поставились Ваші діти, внуки до того, що Ви написали спогади і досі пишете власні коментарі всього того, що відбувається в країні?

Мої доньки Лідочка і Таня, як і чоловік Павло Дмитрович, мене завжди дуже розуміли й підтримували. Але коли я почала писати спогади, то з ними спочатку не ділилась. Вже коли підросла внучка Іринка, я дала їй прочитати їх, але попросила, щоб мамі не показувала, бо мені було якось соромно, адже я там описую не тільки суспільні події, а й своє особисте життя, молодість, юність, першу закоханість, так, як воно було в житті. Та внучка не послухалась і дала прочитати своїм батькам.

Якось діти приїздять, привезли мені скорозшивач, файли, щоб краще зберегти написане. Зять Женя обняв мене й каже:

– Спасибі вам, що не порахувалися з працію і лишили нам таку пам’ятку про долю нашого роду.

Тепер я вже передала естафету своєму правнуку Владику. Це – звернення до нього і до інших нащадків, щоб берегли пам’ять про свій рід, примножували добрі справи. Ми з ним побували й на тій могилі у Шутеньці, я йому все показала, розповіла, просила, щоб не забував.

– Але ж Ви хочете, щоб не забував не лише Ваш правнук, Ви хочете, щоб Вас чули й інші – виступаєте перед людьми, перед молоддю, друкуєте свої матеріали в газетах. Не кожен так ось хоче ділитися таким…

А я хочу. Бо знаю, як нас, тих, хто пережив те все, не стане, то молоді важче буде вірити написаному, ніж живим людям. І доки зможу, буду розповідати і просити, щоб ніколи більше не допустили повторення того, що було тоді в Україні, щоб нами не керували такі варвари, як тоді.

І коли я чую, що сьогодні й досі не хочуть визнавати, що то був геноцид, я свідчу – то було цілеспрямоване винищення українського селянина, влада хотіла стерти нас із нашої землі, щоб не було тут ні нашої пам’яті, ні нашої мови.

Надрукувати