Володимир Горбатюк: "Якби кобзарі мали доступ до широкого слухача, Україна стала б іншою"

Перегляди: 410

Кобзареві, заслуженому діячеві мистецтв Володимиру Горбатюку днями виповнюється 70. Він один з фундаторів новітнього відродження кобзарства, зокрема кобзарської школи у Стрітівці. Організував Всеукраїнську спілку кобзарів, був її головою. З 1994 року перебував на кобзарському посту на Чернечій горі у Каневі.
На жаль, кобзарське мистецтво у нас і досі не збирає широких аудиторій, великих залів. Але воно справляє великий емоційний вплив: сильний голос, гармонійні мелодії, проникливі слова, якась глибинна енергетика, що легко, одним-двома доторками руки до струн піднімає й очищає, здавалось, назавжди затоптану і здискредитовану не однією імперією українську правду. Та правда, стукаючи у кожне серце, будить національну совість, без якої ще жоден народ не зміг стати на ноги.
Про кобзарство, нинішню Україну та долю митця в ній —розмова із Володимиром Горбатюком.

— Пане Володимире, ви родом з нашого краю. Розкажіть про свій творчий шлях. Чи мріяли з дитинства про музику?

— У дитинстві я, як усі нормальні хлопчаки мого покоління, мріяв стати космонавтом. Моя мала батьківщина — села Селіванівка та Седнівка Устинівського району. Мама там вчителювала, отож, закінчивши із золотою медаллю школу, я вступив на радіофізичний факультет Київського університету. Ще коли був школярем, мені до рук потрапила книга Олеся Бердника "Діти безмежжя". Отож, опинившись у Києві, я, зрозуміло, хотів познайомитись із письменником особисто. І така нагода трапилася. Він на мене тоді справив сильне враження. Олесь Бердник у ті роки вже належав до дисидентів, мав зв’язки із Гельсінською групою. Люди в цивільному натякали, що від нього треба триматися подалі, але я натяків не зрозумів, і мені влаштували таку ситуацію, що я нібито не здав сесію. Але я не жалкую, що так сталося. Це ще раз свідчить, що нічого випадкового в житті не буває. Прямих політичних переслідувань я не зазнав, бо фактично не було за що. Але зв’язок із Олесем Бердником не переривав ніколи.

— І все-таки, доля повернулася так, що ви одержали музичну освіту?

— Зрозуміло, коли я з Києва повернувся додому, постало питання про моє дальше навчання. Найближча дорога лежала до Кіровоградського педінституту. Але, прямуючи туди, я зайшов до музичного училища, яке тоді розташовувалось на вулиці Леніна. Зайшов, ні на що не сподіваючись, бо музичної підготовки фактично не мав, нотну грамоту знав поверхово. Перша ж зустріч із тодішнім завідуючим відділенням Юрієм Любовичем багато в чому визначила мою подальшу долю. Прослухавши мене, Юрій Васильович рекомендував вступати до училища.

— Я б не сказав, що Юрій Любович мав якісь особливі проблеми зі мною. Просто я скрізь і всюди говорив тільки українською мовою. Навіть коли викладачі читали лекції російською, я відразу перекладав на українську. А були ж часи, коли таке принципове ставлення викликало особливий інтерес з боку певних органів.

Звідки це в мене? Я виріс у селянській родині, де пошана до мови була звичною, природною. Громадська думка у нашому селі просто висміювала тих молодих людей, які, перебувши пів року-рік у місті, приїжджали додому і "штокали" та "какали". І в училищі, де практично всі — і викладачі, й учні, знали українську мову, я не міг зрозуміти своїх ровесників, які запопадливо, при потребі і без потреби переходили на російську. Це здавалося мені негідним. Так поступово й сформувався той внутрішній стержень, який став основою моєї сутності.

— Коли ви відчули себе не просто музикантом чи бандуристом, а кобзарем?

— Далеко не відразу. Я працював і хормейстером, і директором музичної школи, завідував клубними закладами. Бандура цікавила мене завжди, хоча своєї я довгий час не мав. Десь у 1986-му році, коли Олеся Бердника звільнили з чергового ув’язнення, я з ним кілька разів зустрічався. Тоді вже почала змінюватись і суспільна свідомість. То був час мого підходу до кобзарства. Справа в тому, що співак-бандурист і кобзар — це дві великі різниці. У давнину кобзарство (а їх так назвав Шевченко) було окремим цехом зі своїми законами, філософією і навіть елементами власної мови. Можна сказати, що це — спосіб життя, спосіб мислення, стан душі. І, звичайно ж, кобзарство не існувало поза національним українським всесвітом, більше того, це його квінтесенція. Коли на мене й зараз кажуть, що я кобзар, то я сприймаю це як аванс, бо кобзарство — це явище дуже глибоке.

— Вам доводилось багато виступати і в Україні, і за кордоном. Яку реакцію ви зустрічали на свої виступи?

— Дуже різну. Я переконаний, що кобзарська пісня, це те зерно, яке рано чи пізно дає сходи. Буває, відразу людина просвітліє, а комусь треба час, щоб те зерно визріло. Трапляється й протилежна реакція, коли люди стають агресивні, лаються, виходять із залу. Кобзарська пісня, вона не тільки збуджує емоції, а діє на тонкі матерії, і якщо у підсвідомості закладене несприйняття всього українського, то можлива непередбачувана реакція. А з іншого боку, з доброзичливою аудиторією ця пісня теж творить чудеса — душі розкриваються, з’являється така енергія, яка й мені допомагає. Такий випадок був зі мною у Дніпропетровську в середині 90-х. Вийшло так, що студентська аудиторія чекала мене більше години — час концерту не був ретельно узгоджений. До того ж я почувався не зовсім добре — втомлений, виснажений. Але коли заспівав пісню-другу, з’явилася ота енергія, якою ми ніби обмінювались із слухачами. І після концерту я почувався набагато краще, ніж до нього.

Я знаю, що сьогодні у духовні та культурній сферах України діють тенденції до поверховості, примітивізму, розважальності, отож кобзарів не дуже шанують. Ми не маємо великих аудиторій, про нас майже не згадують на телеканалах. Але я переконаний: якби кобзарі хоча б місяць-два мали доступ до широкого слухача, Україна стала б іншою. І це треба розуміти, як і те, що існують певні сили, категорично у цьому не зацікавлені.

— Як би ви потрактували те, що відбувається з нашим суспільством нині?

— Через засоби масової інформації, зокрема через телебачення, нам нав’язують примітивізм, фактично руйнується психіка підростаючого покоління. Коли я був у Америці, то бачив там фільм, який перед цим показували у нас. То ті гидкі сцени, які у нас демонстрували на загальнонаціональному каналі, були просто вирізані. Звичайно, там ти маєш право дивитися, що хочеш. Але є спеціальні канали, за які ти платиш, ставиш їх на декодер, а далі це вже твої проблеми. Але щоб екранні жорстокість, порно, огидні сцени були загальнодоступні, щоб голосна музика, кліпи із суржиком чи матюками нав’язувались усім і вся, такого там і близько немає. А нам нав’язується тип поведінки і тип культури, який побутує на Заході серед чорних. Це тільки в їхніх кварталах, як у нас, все побито, потрощено, помальовано, там процвітають кримінал, жорстокість. А чому? Бо предки цих людей довгий час були рабами і не навчилися жити цивілізовано, вони не вміють самостійно творити, а вміють тільки руйнувати. Оце їхню культуру і рабську ментальність намагаються сьогодні прищепити нам. А якщо врахувати, що ми теж вийшли із тоталітаризму, то й виходить сумний результат — те, що ми бачимо навколо. Це — виродження, дебілізація.

Я знаю одні універсальні ліки проти цього — піднесення національної свідомості, повернення до джерел української духовності.

— На концерті, бажаючи юним бандуристам успіху, ви сказали: "Узяв бандуру — неси її, як прапор". Прокоментуйте, будь-ласка, цю фразу.

— Це фраза не моя. Її сказав подвижник кобзарської справи Микола Чорний. Це людина непростої долі, колишній упівець, який пережив тяжкі випробування і врешті опинився в Америці. Справою свого життя він узяв популяризацію бандури. Пан Чорний не був людиною багатою, але популяризував її не тільки в Америці, а й в Австралії, Бразилії, де тільки міг. Бувало, що люди, які виїжджали з України на Захід, мали його адресу і спеціально привозили йому інструменти. Він сам навіть не вмів грати, але завжди казав, що бандура — другий після тризуба символ України. У його будинку була відкрита відома тепер кобзарська нью-йоркська школа, де вчилися дуже багато дітей. Журнал "Бандура", зараз єдиний у світі, він сам заснував і довгий час видавав. Я мав щастя спілкуватися з ним під час його приїзду в Україну і тоді, коли я виступав у Америці. Зараз його вже немає серед нас, а слова, про те, що бандуру в житті треба нести, як прапор, належать саме йому.

Світлана Орел

Надрукувати