Становлення класика української літератури ХХ століття, неперевершеного лірика Володимира Сосюри як громадянина та митця припадає на перші пореволюційні роки і пов’язане з Кіровоградщиною.
Восени 1918-го у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Потім стає козаком петлюрівської армії. Один з перших віршів українською мовою «Ми любим на словах...» гайдамака 3-го куреня 3-го гайдамацького полку написав на станції Знам'янка. Сталося це 15 лютого 1919-го. Ось як описував ті дні Володимир Миколайович в автобіографічному романі «Третя Рота»:
«Лютий 1919 р. Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні... Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних... Його штаб на цукроварні... Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари... Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки...».
Цей запис письменник зробив через кілька років після пережитих подій. А ось миттєва поетична реакція на ті події гайдамаки Володьки:
Невже нема у нас хоч трішечки чесноти,
Невже усе слова, одні слова й слова.
Все ужча круг журби, все ужча круг турботи...
1 плаче тихий сон і кров'ю залива.
А хмари все пливуть... не було й немає
Від нас хоч краплі діл... і стине чорний гай.
Оттак ми на словах за волю бій звершаєм,
Оттак ми на словах кохаєм рідний край.
Від станції Знам'янка юнак пройде з українським військом через усю Україну до фатального листопада 1919-го. Після трагедії УНР, потрапить у полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється не смертельною, і поет виживає. Судив Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у юнаку поета, врятувала йому життя. 1920-го опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до лав Червоної Армії, де він вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати. В Одесі політкурсант 41-ї стрілецької дивізії знайомиться з Юрієм Олешею, Едуардом Багрицьким, Костянтином Гордієнком, з поезією Василя Чумака. У дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським.
У листопаді 1920-го червоноармійця Сосюру направляють в Єлисаветград на військово-політичні курси більшовицького війська. Прибувши у місто, він відразу захворів і потрапив до військового лазарету. Про своє тримісячне перебування в Єлисаветграді Володимир Миколайович писав у романі «Третя Рота» (1926, надрукований у 1989-му):
«Курси стояли в Єлисаветi. Був уже листопад. Пiсля голодовки на фронтi (по п'ять день ми нiчого не їли, а коли доводилось їсти, то бiльше яблука iз панських садiв) в мене почалась дизентерiя. Я кажу завхозовi, щоб вiн дав вiзника до лiкарнi, бо я босий, а надворi грязь i йде снiг. Але вiн не дав менi вiзника, i я пiшов босий до лiкарнi. Це було далеко, десь за вокзалом. Я йду і бачу, а мимо проходять червоноарми, гримить "Iнтернацiонал", i менi ще дужче жалко себе. Перехожi дивляться на мене i жалiсно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до мене пiдiйшов спекулянт i хотiв купити мою шинелю. Це було так дико й страшно, я ж босий, а вiн мене хоче ще зовсiм роздягнути...»
Приміщення військового лазарету, у якому лікувався наприкінці 1920-го Володимир Сосюра, сьогодні по вулиці Братиславській. Відомо також й де знаходилися курси, на яких навчався поет. Це колишнє Пушкінське народне училище по вулиці Генерала Шумілова, у якому ще нещодавно була школа №7. У шкільному музеї зберігалося листування Володимира Миколайовича з викладачем Кіровоградської райпартшколи Григорієм Михайловичем Понченком, із яким поет зустрічався та дружив. Так у листі від 2 листопада 1959-го Володимир Сосюра писав Понченку:
«... з листопада 1920 року до січня 1921-го я був курсантом військово-політичних курсів при політвідділі 14-ї армії. Наші курси тоді містилися в колишній Пушкінській 12 школі, і мені довелося приймати участь в обороні Єлисаветграду од махновців. І ще: в «Елисаветградских известиях» друкувалися мої вірші, власне юнацькі вірші. Тоді газету ліпили на стінах будинків. У мене не було штиблетів, і дівчата пошили мені капці з шинельного сукна. В тих капцях зимою я бігав за кілька кварталів, щоб подивитися, чи надрукували мої вірші в «Елисаветградских ивзестиях».
Бобринецька вул. і Пушкінське училище. Поштова листівка
Будувати в Єлисаветграді приміщення, у якому колись навчався Володимир Сосюра, розпочали 26 травня 1899-го. У цей день заклали у підмурок перший камінь народного училища у мікрорайоні Пермський на 300 учнів, з трикімнатною квартирою та кухнею для завідувача училищем. Будівництво приурочили до 100-річчя з дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна, тож училише отримало назву Пушкінського. Проєктував його міський архітектор Олександр Львович Лишневський.
Вилікувавшись, Володимир Сосюра продовжив навчатися на курсах і писати вірші. Місцева газета "Известия" зберегла для нас сліди перебування поета в Єлисаветграді. Рубрика "Поштовий ящик" за 26 листопада 1920-го повідомляла: «Курсанту Соссюрі. Товарищ! Ваші вірші талановиті. Будуть надруковані у найближчих номерах. Редактор переконливо просить зайти до нього у редакцію для бесіди».
19 грудня 1920-го в "Известиях" надрукований вірш "За сонцем" за підписом «В.Соссюр». А у номері за 9 лютого 1921-го знаходимо вірш «Пролетарій», також написаний Сосюрою.
Вірш «За сонцем», газета «Известия», 19 грудня 1920 року
Старий більшовик М.Г. Лісняковський, котрий навчався разом з Володимиром Миколайовичем в Єлисаветграді на військово-політичних курсах при політвідділі 14-ї армії, згадував, що поет використовував кожну хвилину, аби скласти свіжий вірш про щойно пережитий бій з махновцями, про мирне майбутнє. На першому ж привалі він занотовував пропахлі порохом рядки, використовуючи для цього перший-ліпший шматок паперу, а то й клаптик газети. На превеликий жаль, багато віршів про той буремний час не збереглися.
Газета «Зінов’євський пролетарій», 21 квітня 1929 року
Газета «Зінов’євський пролетар», 24 квітня 1929 року
Знову у місті, яке на той час уже називалося Зінов’євськом, Володимир Сосюра побував у квітні 1929-го. Газета «Зінов'євський пролетарій» у двох номерах повідомляла про приїзд до міста групи письменників. У номері за 21 квітня був анонс виступів літераторів: «Сьогодні пролетаріат Зінов’євського зустрічає гостей – групу пролетарських поетів й письменників. На запрошення ОРПС’у вони їдуть до нас, щоб розказати робітничим масам за ті великі досягнення та завдання, що стоять перед нами на фронті культурної революції... Пролетарський привіт вам, товариші Сосюра, Микитенко, Дикий, Первомайський, Кузміч та Голованівський!».
На другій сторінці газета подала біографії гостей, дві з яких — Сосюри та Микитенка, були з фотографіями.
Своє триденне знайомство з містом літератори розпочали 21 квітня виступом у клубі радторгслужбовців. У театрі заводу «Червона Зоря» зустрічалися з робітниками-металістами. Наступного дня в обідню перерву письменники побували у цехах заводу «Червона Зоря», виступали у педтехнікумі, взяли участь у вечорі української культури у міськтеатрі ім. Шевченка. Ось як описував зустріч у театрі «Зінов’євський пролетарій» за 24 квітня:
«В.Сосюра починає з «Сада». Після першого ж вірша з усіх боків починаються вигуки: про батька, про мати, «Нальотчицю»... Сосюра задовольняє вимоги. Він читає «Знов я на содовім заводі», «Мати», «Ой не даремно ж в степах гули гармати»... Бурхливими оплесками нагородили слухачі поета».
У вівторок, 23 квітня, літератори побували у цехах заводів «Червона Зоря» та «Червоний Профінтерн". Зустрічалися з комсомольцями та школярами. А увечері, після виступу в театрі, відбули потягом до столиці Радянської України Харкова.
На прохання Сосюри, Понченко знайшов у Державному архіві Кіровоградської області у підшивці газети «Известия» вірш поета «За сонцем». У листі-відповіді від 26 листопада 1959-го Володимир Миколайович писав з вдячністю:
«Я плакав над віршем, написаним моєю колись юною рукою в грозові дні 1920 року. Ви правильно його визначили, як рентген-знімок моєї душі... За вірш серце моє дякує Вам усіма своїми фібрами».
У черговому листі, написаному 30 грудня 1959-го з клінічного санаторію "Конча-Заспа", поет пригадав про інші свої вірші, які були надруковані в «Елисаветградских известиях» і попросив Понченка й їх відшукати:
«Я в одному з листів до Вас просив знайти в архіві Кіровограду в «Елисаветградских известиях» вірш, середину якого пам’ятаю. Але справа в тому, що в «Ел. Изв.» друкувалися же, і не один, вірші, писані моїм юнацьким серцем. Вони мені потрібні для збірки «Родина», що була видана Держлітвидавом України. В ній були уміщені вірші з 1920—23-го років, але не всі. Я хочу для перевидання збірки «Родина» включити елисаветградські вірші і що більше їх буде, то краще... Дуже прошу Вас в номерах «Ел. Известий» за листопад, грудень 1920 р. і за січень 1921-го подивитись і переписати вірші юнака Сосюри для надіслання мені... Дуже прошу, просто благаю Вас, піти назустріч моєму серцеві».
Григорій Михайлович Понченко відшукав в архіві вірш юного поета під назвою «Пролетарій».
Єлисаветградські враження Володимир Сосюра відтворив не лише у єдиному прозовому творі «Третя Рота», а й у поемі «Махно» (1928, надрукована в 1991-му) та інших творах. Зокрема, кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» Володимир Сосюра присвятив місту вірш «Ми повернулися…», датований 8 січня 1944-го, днем визволення Кіровограда від німецько-фашистських загарбників.
На фасаді будівлі колишньої школи №7 по вулиці Генерала Шумілова у Кіровограді встановлена пам’ятна дошка, яка нагадає учням, що вони навчаються у приміщенні, у якому більше ста років тому проживав та навчався неперевершений український лірик.