Днями в Державному архіві Кіровоградської області відбулася презентація особового фонду Світлани Барабаш (30.06.1941 – 27.04.2007) – докторки філологічних наук, професорки, тележурналістики, громадської діячки, поетеси.
Це була особлива зустріч – про пам'ять, ідентичність і вдячність. Дякую Державному архіву та моїй викладачці Любов Григорівні Босій за запрошення. Це унікальна нагода згадати минуле та дізнатися нове про Світлану Барабаш – людину, яка мала дар впливати на інших. Словом, увагою, ставленням.
Ми живемо в час, коли українці прагнуть глибше знати про себе. Культура, ідентичність, справжні історії стають живими й необхідними. Я багато їжджу Україною, і бачу, як в Івано-Франківську, Харкові, Чернівцях, Дніпрі, особливо в Києві квитки на культурні події розлітаються миттєво. Вся країна ніби складає себе до купи й наповнює свій портрет голосами, барвами, смислами. І це прекрасно, що саме в такий момент архів разом із родиною Світлани Григорівни наповнюють і відкривають її історію. Бо вона – дорогоцінна. Її варто дорозповісти.
Для мене це ніби відмотати плівку. І повернутися в часи, коли була студенткою. Мені пощастило потрапити у вир життя тодішньої кафедри українознавства – осередку натхнення, інтелекту й постійної взаємодії зі студентами. Я мала честь слухати лекції Ганни Семенівни Бондаренко, Любові Григорівни Босої, Вікторії Анатоліївни Барабаш, Юрія Павловича Бондарчука, Миколи Петровича Тупчієнка… І Світлани Григорівни – як об’єднавчої сили, як диригентки, яка задавала тон, стиль, динаміку.
Щоби зрозуміти, чим була кафедра українознавства Кіровоградського державного технічного університету за часів мого студентства, 1995 – 2000 років – уявіть сучасні студентські хаби. Але в середині 90-х викладач залишався на недосяжній висоті. Тільки це не про Світлану Барабаш. На кафедрі українознавства ми, звичайні студенти технічного вишу, пили чай, їли смаколики, які викладачі приносили зі студкафе, говорили, слухали – з відкритими ротами. Кафедра була місцем, де з тебе вивітрювався страх. Там тебе бачили особистістю. Там ти наважувався бути собою. Говорити українською.
Я прийшла в університет після Олександрійського індустріального технікуму, де всі предмети викладалися російською мовою. І лекції Світлани Григорівни з української літератури стали для мене новим світом. Вона – професорка, тележурналістка, громадська діячка. Красива. Харизматична. Гарно вбрана. Її ділові костюми, красивенні шифонові сукні – це окрема естетика. Вона була зіркою (тому, мабуть, і писала вірш «Моя душа із зірки Сіріус. Я знаю це. Я там була»). Але дуже близькою. Слухати її було захоплююче. ЇЇ слово – завжди влучне. Світлана Григорівна володіла мистецтвом комунікації на рівні погляду, жесту (граційні рухи її рук теж явище). Погляд, жест, пауза – все працювало.
Пригадую, як я щось захоплено розповідала, і вона м’яко й без тиску авторитета сказала: «Іринко, тільки правильно – у книжці». (а я сказала «у книжкі»). І ця прошивка залишилася зі мною на все життя.
Світлана Григорівна відкрила для мене Андрія Малишка. Закохала у Миколу Вінграновського. Пам'ять про Сіроманця, якого ми читали разом – й досі зі мною. Вона допомогла відчути силу мови. Вона вміла не просто навчати – вона формувала. Мала сміливість запропонувати нам, студентам, повагу і любов. І ми відповідали їй тим самим.
Саме вона разом із викладачами кафедри показали, що студент може бути активним і впливовим. Організовувати конференції, круглі столи, йти на вибори, з’являтися на телебачення. Бути частиною суспільного життя. Її телепрограма «Вітальня Світлани Барабаш» теж частина нашого досвіду. Там знаходилось місце нашим активностям, молодіжним таборам, студентським обмінам.
Я переконана: багато моїх однокурсників, університетських друзів, випускників Світлани, які потім стали учасниками Помаранчевої революції, Революції Гідності, які докладаються до змін в Україні, які захищають країну, отримали імпульс і життєвий орієнтир саме тоді від неї і викладачів кафедри українознавства.
Світлана Григорівна була справжньою. І саме тому – неймовірною. Вона дала мені опору. Навчила рівно тримати спину в складних ситуаціях. Не боятися бути українкою. Вона засвітила тиху свічку надії, яка сяє й досі.
Дякую родині, друзям, колегам Світлани Григорівни, і Державному архіву в Кіровоградській області за те, що підтримуєте це світло.