На території Кіровоградської області, поблизу Державного музею-заповідника «Хутір Надії» зберігається єдиний в області об’єкт Державного реєстру нерухомих пам’яток України. У офіційних документах він зазначений як «Могила драматурга, актора, режисера і театрального діяча Івана Карповича Карпенка-Карого (Тобілевича)». З часу поховання у селі Карлюжиному Карпа Тобілевича минуло понад століття. Відтоді могила перетворилася на пантеон незвичайної театральної сім’ї, яка склала невмирущу славу українському національному Театру.
Коли заходить мова про державний музей-заповідник «Хутір Надія», у моїй пам’яті спливає 1972 рік. Я працював тоді заступником голови правління обласної організації Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури. Членами правління на громадських засадах були архітектор Анатолій Губенко та викладач педінституту письменник Микола Смоленчук. Якось влітку вони запропонували мені відвідати «Хутір Надія», про який я багато чув, але ніколи у ньому не бував. Обіцяли багато цікавого, зокрема знайомство з живою легендою українського національного (у ті часи прийнято було казати професійного) театру і прямого нащадка корифеїв.
…Хто був особисто знайомий із засновником і завідуючим заповідника Андрієм Юрійовичем Тобілевичем (нині його 120-річчя), онуком Івана Карпенка-Карого, той неодмінно відзначав непередбачувану поведінку, суворий і принциповий характер цього грізного на вигляд широкоплечого вусаня з проникливим поглядом і великими руками. Дізнавшись, що молодий гість, тобто я, горить бажанням доторкнутися до місцевості, пов’язаної з життям і творчістю корифеїв, Андрій Юрійович аж спалахнув лагідністю і відразу запропонував пройтися стежками заповідника. Починав екскурсію з Карлюжинського кладовища, розташованого поряд. «Це є пантеон нашої родини, – гордо казав онук корифея. – Знайомити гостей треба саме з цього святого для усіх нас місця». Андрій Юрійович з натхнення розповідав про клаптик української землі, який прийняв до себе прах великого драматурга і режисера Івана Карпенка-Карого, його батьків Карпа Адамовича і Євдокії Зіновіївни, сестри Марії Садовської-Барілотті, сина Юрія, внука Назара.
Після оглядин кладовища Андрій Юрійович повів нас до криниці з дерев’яними цямринами, яку назвав татовою, і дюралевим кухлем, прив’язаним ланцюгом до неї. Помітивши цілком слушне здивування стосовно збереження посудини, господар заповідника пояснив: «Ви ж знаєте наших відвідувачів? Неодмінно хочуть поцупити якийсь сувенір. Після чергового викрадення я кухля прикував. До речі, цей – оригінал, мені його передала онука шанувальника творчості Карпенка-Карого, яка служила хатньою робітницею у Івана Карповича і зберегла кілька його речей, цю посудину зокрема».
Далі Андрій Юрійович всадовив нас неподалік криниці на траву, кудись живенько пішов і повернувся з кошиком у руках. З нього дістав пляшку горілки і великого солоного кавуна. Ковтнувши з чарки і закусивши кавуном, він пригладивши вуса, звернувся до Смоленчука: «Продовжимо нашу дискусію, Миколо Кузьмовичу. Ми з вами і Анатолієм Лук’яновичем (він кивнув у бік Губенка), ніяк не можемо відшукати ту невеличку цеглинку, якої не вистачає для зведення будівлі. Може я вже не встигну, але вам, молодим доведеться завершувати».
Я, звичайно, тоді не знав, що мав на увазі нащадок корифеїв. Багато з того тепер відомо широкому загалу з описів родичів, дослідників, краєзнавців. Повторювати перекази не буду, вони друкувалися у пресі і є в інтернеті. Пригадаю лиш один невідомий на той час і маловідомий сьогодні документ з біографії Івана Карпенка-Карого, про який я вперше почув з вуст онука великого драматурга і актора. Він багато років уперто наголошував на його існуванні, але йому мало хто вірив, сприймав за фантазію. Через роки мені вдалося розшукати архівні підтвердження розповіді Андрія Юрійовича, вони друкувалися у деяких виданнях, тепер відомі дослідникам життєписів родини Тобілевичів.
…З часів, які прийнято називати доісторичними, тече-в’юниться між розлогих берегів і безкраїх хлібів річка з поетичною назвою Вись. На зламі XV-XVІ століть в українському ужитку з’являється слово «козак», що означає вільну, незалежну людину. Степи за річкою ставали притулком для пригніченого кріпацтвом люду, який масово втікав від панщини. «Як перейшов Вись, тільки п’ятами блись» – казав народ. А ще: «Пройшов Вись – не журись». Тут, у безкраїх і безлюдних степах втікачі засновували новий вид поселень – хутори, які з часом переростали у слободи і містечка. Пізніше родючі землі захоплювали польські, литовські та інші магнати, заможні землевласники, дрібна шляхта. На береги Висі переселилася з Лідського повіту сучасної Білорусі шляхетна родина Тобілевичів. Прізвище походить від назви села Тубілевичі, що означає тубілець, тобто корінний житель. На початку XVI століття один з предків роду Тобілевичів одержав від польського короля титул члена ордена Трживдар, пов’язав свою сімейну долю з представницями інших іменитих родин. Наступник його, Шимон (Симон) Тобілевич за вірну службу королю одержав земельний наділ у володіннях магната Любомирського на Висі. Тут у нього народилося п’ятеро синів, наймолодший – Адам, започаткував нову родинну гілку Тобілевичів. У книзі спогадів «По шляху життя» Панас Саксаганський пише: «Біля Златополя (він же й Гуляйполе) Київської губернії Чигиринського повіту є містечко Турія. У тій Турії жили наші діди, тут народився мій батько. Мав він невеличкі власні ґрунти, та з різних причин настільки збіднів, що змушений був працювати управителем чужих маєтків, часто змінюючи місце проживання. Так він опинився у слободі Арсенівці».
Нагадаю, ці штрихи біографії корифеїв я вперше почув від Андрія Юрійовича. Але надто вже невідому, досить заплутану історію з життя Карого повідав він нам, щоправда бездоказово. Тобілевич з Смоленчуком і Губенком, а ще з театралом і журналістом Віктором Ярошом у ті часи оббивали пороги обласних і республіканських чиновників, аби привернути увагу до реставрації будинків на вулиці Тобілевича та Пролетарській, пов’язаних з життям і творчістю чи не усіх корифеїв і їхніх друзів та соратників. Правий був Андрій Юрійович, коли казав, що не доживе до тих щасливих днів, коли у тих будівлях відкриються будинки-музеї Карпенка-Карого та Марка Кропивницького, до того ж до 100-річчя українського національного театру (1982 р.) у Кіровограді вулицю Клинцівську перейменують на Кропивницького.
Одну сторінку біографії свого славетного діда Андрій Юрійович так і не встиг написати, бо пішов у інші світи 3 листопада 1979 року. Річ у тім, що дослідники довгий час не могли уточнити – де мешкав Карпенко-Карий після повернення із заслання у Новочеркаськ. Більшість пошуковців схилялися до того, що це був батьківський будинок на єлисаветградській Чечорі, вулиця Знаменська. Але там він бував час від часу, постійно гастролюючи з театром, у нечасті приїзди до Єлисаветграда. Жоден документ не фіксує проживання на Знаменській драматурга, все це тільки на рівні здогадок, казав Андрій Юрійович. Майже через 20 років його слова підтвердилися. У 1980-х роках було знайдено першоджерело – лист Карпенка-Карого, писаний його рукою, що зберігається у Центральному Державному Історичному архіві у Ленінграді (Петербург). Подаю друковану копію документа мовою автора.
«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Тобилевича, литературный псевдоним Карпенко-Карый
Прошение.
Вместе с сим я отправил заказной бандеролью первый том драм и комедий моего сочинения на малорусском языке. Между другими пиесами помещена драма в 5 д. «Бурлака», еще не игравшая на сцене. Покорнеше прошу Главное управление, сделав надпись на первом томе о дозволении в представлении на сцене еще не игранной пиесы «Бурлака» и других, помещенных в этом томе и уже дозволенных к представлению раньше пиес, – один экземпляр возвратить мне через Елисаветградское городское полицейское управление по жительству моему в квартире Александра Макеева (Большая улица, дом Остроухова). Коллежский советник Иван Тобилевич. 25 февраля 1897 года». (Вказаний будинок купця Савелія Остроухова був розташований у часи Карпенка-Карого на перетині вулиць Великої (Перспективної) та Петрівської (Шевченка), тепер місцевість поблизу кінотеатру ‘’Зоряний’’. Олексій Макеєв – купець 1-ї гільдії, брат Миколи та Івана Макеєвих, які у різний час були міськими головами Єлисаветграда).
Отже, завдяки пошукам, які довгий час велися прихильниками Андрія Юрійовича, знайдено і прочитано ще одну невідому сторінку життя генія національного театру Івана Карпенка-Карого. Розпочав писати її онук драматурга, актора і режисера Андрій Юрійович Тобілевич – людина, якій Україна і українці будуть вічно вдячні за збереження пам’яті не тільки свого діда, а й тих творців української культури, яких знає увесь театральний світ. Пом’янемо і ми його добрим словом і з великою шаною. Він їх заслужив.