Цього святкового для журналістської братії дня насмілюся поділитися деякими споминами давно минулих днів, коли я активно входив до бурхливого племені журналістів. Усього пережитого за чотири з гаком десятиліття роботи у пресі, звичайно, у короткому тексті не передати. Викладу кілька повчальних, на мій погляд, епізодів з погляду двох аспектах – політичного та мовного.
Аспект політичний. Для журналістів, поетів, письменників України 1972 рік став тривожним. У квітні грянув несподіваний грім – першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста Москва прибрала з поста. Стало ясно, у який бік закрутиться колесо нашої праці. Всі добре знали – Петро Юхимович хоч і був ідейним комуністом і грізним керівником республіки, але водночас, як справжній українець, послідовно відстоював пріоритет республіки перед Кремлівськими вождями, особливо в ідеологічному плані. Він приборкав 1-го секретаря Львівського обкому партії Маланюка, який усю свою роботу звів до боротьби з українським буржуазним націоналізмом. При Шелесту дещо послабився партійний тиск на свободу слова, побачив світ роман Олеся Гончара «Собор», розповсюджувалася антирадянська книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», з ініціативи Шелеста почала видаватися унікальна краєзнавча енциклопедія – 26-томна «Історія міст і сіл УРСР». Найгірші наші сподівання не забарилися. Вже десь за місяць після висилки Шелеста до Москви, ідеологічних працівників, журналістів, лекторів товариства «Знання» зібрали в обкомі партії і дали рекомендації щодо правильного висвітлення діяльності КПРС. Головний ідеолог області націлював нас на основний зміст у журналістській роботі – писати у дусі соціалістичного реалізму та пролетарського інтернаціоналізму. При цьому постійно нагадувати українському читачеві, що державу зміцнює дружба народів СРСР, основу якої становить вєлікій руський народ. Цю фразу ідеолог виголосив чотири рази. Я не втримався, щоб спитати – так і повторювати стільки разів у газеті? У що це мені вилилося потім, помовчу – скільки ще подібних зіткнень попереду?
Якось я одержав завдання написати короткий репортаж з молочно-товарної ферми. Прибув дещо раніше, у приміщенні ще нікого не було, тільки сторож одиноко сидів біля вікна і читав книжку. Я звернув увагу на назву. Та це ж твір Петра Шелеста «Україно наша радянська». Сторож упіймав мій погляд і зніяковіло сказав: «У мене знайома працює у бібліотеці, каже – списували непотріб, я взяв почитати, але тут така гидота, викину». Я попросив книжку собі. Прийшов у редакцію, поклав на стіл. Тут, де не візьмись – дрібний клерк з райкому завітав у редакцію, побачив книжку – до мене – товариш Матівос, ви ж партійний журналіст. Як ви можете приносити на роботу таке? «Невже це крамола? – запитав я. – Тут немає ніякої антирадянщини». «Щ-о-о?», – аж скипів райкомівець. – Ану подивіться перші літери назви книжки». Подивився. «Україно наша радянська», якщо брати перші літери, виходить УНР. «Вам би дисертації писати у робочий час, – кажу йому. – Просто так подібну єресь не вигадати». І це колись мені пригадається. Як і епізод з візитом Петра Шелеста на дослідну станцію у с. Созонівку.
Приїзд на периферію першої особи республіки – подія рідкісна. А ще коли та особа забажала відвідати тваринницьку ферму, на якій вирощують породисте поголів’я… За Петром Юхимовичем потягнувся довгий хвіст чиновників найвищої ланки. В останньому корпусі увагу Шелеста привернули дуже вгодовані бички. «Тварини призначені для відправки на м’ясокомбінат у рахунок виконання плану м’ясозаготівель», – пояснює директор станції. «Гарний шашлик для когось буде», – пожартував Петро Юхимович, майже не зупинившись. Провівши після огляду ферми нараду з керівниками області і району, перший відбув до Кіровограда, відмовившись від обіду. Довго ще у Созонівці і районі згадували візит. Особливо старався один обласний шнурок, який хвалився, що йому Шелест сказав кілька слів, ще й руку потиснув. «Який ввічливий, вихований Петро Юхимович, – розказував усім знайомим. – Балакає чистою українською – це справжній керівник України». Так говорив він, поки Шелест був при владі… А потім – коли не було свідків: «І шо ви хочете від таких керівників? Приїхав якось до нас, його повели на ферму, він побачив жирного бичка і звелів зарізати на шашлик. Всі з ніг збилися, він нажерся, випив літру самогону, ледь довезли до готелю».
Аспект мовний. Зайшла одного дня до редакції розмальована молодиця з якогось районного управління. Побула кілька хвилин у лабораторії фотокора, при виході здивовано: «У вас здесь все общаюца па укрАинскі. Ето потому, што газета?». «Ні, – пояснили їй, – тому, що ми українці». Вона вийшла, стиснувши плечима. Фотограф уточнив – це його знайома з Овсяниківки, давно живе у місті, тут і нахапалася… Мій завідуючий відділом Михайло Іванович Каблука був щирим українцем, дуже добре володів українською мовою, більшу частину свого життя провів у Кіровограді, працюючи у районці. Про нього у редакції казали – це справжній націоналіст. Я до кінця життя називатиму його своїм учителем і наставником. Особливо Михайло Іванович не любив людей, які свідомо перекручували власні прізвища. У райком партії призначили нового секретаря з ідеології. Ми у газеті повідомили – Світлана Михайлівна Шапикіна. «Я не Шапикіна, – пішла в атаку наступного дня. – Я завжди була Шапікіна». Доводити їй про український правопис, транскрипцію було марно. Михайло Іванович наполіг і редактор (був членом бюро райкому) разом з 1-м секретарем змусили сприймати написання її прізвища у газеті правильно. Коли я вже працював у обласній газеті, Світлану Михайлівну призначили секретарем обкому з ідеології. На першій же нараді, яку вона проводила з ідеологічним активом, а я висвітлював зібрання, Світлана Михайлівна побачила мене і з усмішкою: «Юрію Миколайовичу! Можете у газеті писати мене Шапикіна. Тільки для вас». Був і такий курйоз. Я готував критичний матеріал з одного господарства, керівником якого назвався Маленков. Я перепитав – чому у них пів села має прізвище Маленко, а він раптом Маленков. Відповідь традиційна – так записано у паспорті. Я все ж написав як треба. Коли того чоловіка вище керівництво запитало – чому він не відповідає на критичний виступ газети, він заперечив: «У статті йдеться про якогось Маленка, я – Маленков». Пізніше мені сказали – він таки звернувся у відповідні органи, щоб виправити помилку у паспорті.
Мова газети для читача минулого – що Біблія для віруючого. Деякі учні на зауваження учителя про помилку у письмі, виправдовувалися: так написано у газеті – отже, правильно. Якось один знайомий у магазині мені пошепки сказав: «Учора я знайшов помилку у вашій газеті – літера не та у слові». Ми вимагали – вимагали з нас. Зайшов одного разу до редакції спекотливого дня невідомий. Ходив коридором, двері у кімнати творчих працівників відчинені. Походив, послухав, потім зайшов до мене. «Чому так, шановний товаришу кореспондент? Якщо телефонують ваші колеги у село – говорять українською, якщо у місто – російською?» Що я міг сказати цьому чоловіку? Деякі мої колеги переходять на російську, почувши від співрозмовника хоча б одне таке слово. Ми не раз сперечалися, але…У кожного свої переконання. Колись до нас з приятелем у кафе пристав п’яний хуліган (ясна річ, російськомовний). Я спокійно сказав кілька слів. Ясна річ, українською. Він послухав і розвів руками: «Батя, без базару…Я інтелігентів поважаю».
…Найвищим навчальним закладом, який я закінчив у своєму житті, була робота у газеті. (Так само тісне співробітництво і рік роботи у штаті обласного телерадіокомітету). Горджуся тим, що я обрав у житті непростий шлях журналіста. Що завжди пам’ятаю слова викладача історичного факультету професора Костянтина Петряєва, сказані на лекції: «Де б ви не були, які б посади не займали – не користуйтеся ні рожевими, ні чорними окулярами». І від Михайла Івановича Каблуки: «Ніколи не забувай: журналіст не професія – стан душі». І слова Сократа пам’ятаю з молодих років: справедлива людина, яка не бреше сама собі. Якщо молоді мої колеги сповідують такі самі життєві і професійні принципи – засоби масової інформації будуть жити. Сьогодні для них складні часи, відбувається період непростого становлення усього українського суспільства, рух до нового. Хочеться, щоб на чолі цього руху йшли з національними прапорами журналісти.
Зі святом вас, шановні колеги! Легкого пера вам, світлих думок, виразного почерку. Ви – журналісти. І тим цікаві.
Юрій Матівос,
заслужений журналіст України
