«Я тільки зараз зрозуміла – яка красива наша країна!»

Перегляди: 361

У Ольги Сірченко – екслюзивна, рідкісна професія. Вона – технолог із виготовлення цукерок. Не кондитер, не повар, а саме – цукерочниця. І, схоже, саме цей вибір, який вона зробила юною старшокласницею, коли у їхню школу у Луганську прийшла майстер сусіднього профтехучилища запрошувати майбутніх студентів, і допоміг їй вистояти, зберегти себе, віру у світ, коли на її місто і життя звалилась біда російсько-української війни.

У її родині трагічні події випадають на долю уже третього покоління. Бабуся – мамина мама – Текля Порфенівна залишилась вдовою із п’ятьма дітьми, чоловік у 41-му пропав безвісти. Як не було важко, жінка виростила дітей гідними людьми, а потім уже і Оля із сестричками Валею і Нелею щоліта гостювали у неї у селі Хворостинівка Старобільського району. Цей куточок Луганщини був і залишається найбільш україномовним, у родинах і тоді, й тепер говорять швидше не російською – суржиком.

Батько – Безпалько Володимир, родом із села Тальне, що на Черкащині, виховувався у дитбудинку. Вони із мамою Ольги Анастасією були будівельниками. І вже зовсім у миирний час родину спіткало тяжке горе: у 1980 році, напередодні відомої Московської Олімпіади, коли під Києвом будували Олімпійське містечко, стався трагічний випадок і батько загинув. Мама залишилась сама із трьома дітьми.

Старші сестри вже навчались, а Оля – наймолодша, тож і вирішила піти в училище, аби якомога швидше здобути професію, бо ж мамі, щоб утримувати родину, доводилось братися за будь-яку важку роботу, і донечці дуже хотілося допомогти, щоб мама могла хоч трохи більше відпочивати.

Навчатися їй було легко й цікаво. Сама назва професії, яка її так привабила, звучала якось казково. І вже перша практика на Луганській кондитерській фабриці, показала, що тут вона затримається надовго. Так і сталось. 29 років роботи. Шлях від звичайної робітниці до головного технолога величезного цеху фірми АВК (ця торгова марка стала символом Луганської кондитерської фабрики).

Цех був великий – працювали близько 600 чоловік. Виготовляли тут славнозвісні цукерки «Курочка-ряба», «Асорті», різні подарункові набори. Та найбільшою популярністю користувався торт «Шахтарський», Це був фірмовий виріб Луганської кондитерської фабрики, його рецепт розробили тут ще у 60-их роках минулого століття і він абсолютно оригінальний: проліне, щоколад, горіхи. Фактично це кілограмова шоколадна цукерка вишуканої форми. Пані Оля виготовляла такі торти. Уже тут, у Кропивницькому, зробила такий подарунок-торт і своїм друзям. Правда, без відповідного обладнання точно дотриматись технології було непросто. Але вона – професіонал, знайшла відповідний замінник і теж вийшло дуже смачно.

Коли пані Оля розповідає про свій цех, колектив, дуже дружний, ініціативний (тоді вона з часом здобула і вищу освіту), про торти, які виготовляли її дівчата – карети, замки, Попелюшки, принци, Діди Морози й Снігурочки, ріг достатку, звірята, весільні композиції, – у її голосі зникає напруга, що накопичилась за роки нелегкої долі переселенки.

…З нею тієї весни трапилося нещастя – зламала ногу і була на лікарняному. А тут підступила ще страшніша біда – війна. Фабрику закрили. Та найбільша її тривога, як свого часу у бабусі і мами (з чоловіком розлучились давно), були діти. Син Дмитро уже дорослий, жив у іншому місті. А донечка Оленка ще підліток, школярка. Їй же треба вчитися, вступати в життя, а тут – таке…

У кінці червня 14-го року виїхали в Дніпро – до сестри Нелі, яка там мешкала ще після закінчення університету. Донька пішла до школи, Ольга теж знайшла роботу по спеціальності – там діяв філіал фірми АВК.

Та ось донечці виповнилост 16, треба отримувати паспорт, а для цього необхідні документи з місця постійного проживання. Повернулись в Луганськ, там отримали тимчасове посвідчення. Але з ним виїхати було неможливо. З горем пополам у Лисичанську вдалося отримати паспорт Оленці. Цього разу дорога лежала до Кіровограда, який незабаром став Кропивницьким.

І тут – знову ж, пані Олю виручала її професія. У нашому краї немає навчальних закладів з підготовки таких спеціалістів. Тож, її освіта, досвід і навички знаходять застосування: працювала на фірмі «Три стар», потім «Технополь» (торгова марка «Шаленна білка»), зараз – «Східні ласощі».

Донька виросла, живе у столиці. З дітьми у пані Олі чудові, теплі стосунки, вона гордиться ними. Здається, можна щасливо жити. Але найбільша її проблема, як і у більшості переселенців: житло. Мешкає на квартирі у віддаленому мікрорайоні міста. І поки що найближчих перспектив з отримання власного житла не видно.

І все ж, Ольга Сірченко не нарікає на долю: у Кропивницькому вона зустріла безліч доброзичливих, співчутливих людей. Більше того, уже у листі, надсилаючи мені електронною поштою фото, пані Оля написала таке:

«Я вам не сказала найголовнішого! Я дуже люблю подорожувати по Україні! За п'ять років життя в Кропивницькому, я побувала у Каневі, Умані, Києві, проїхала по Шевченківських місцях, а також була в Чигирині, в Холодному Яру, в Боковеньках, в Софіївці, в Моринцях, на річці Південний Буг. Кілька разів – на хуторі Надія, мені там директорка Валентина Тобілевич подарувала свою книгу з дарчим написом. Я за все життя не бачила такої краси! І тільки зараз зрозуміла – яка красива наша країна!»

Світлана Орел

Надрукувати