«Я в колгоспі не крав. Надивився в Магадані, як живеться в тюрмі»

Перегляди: 445

Пенсіонер Микола Козонок – справжня знахідка для журналіста. Він розказав і про те, що відбувалося в його рідному селі Грузькому (теперішнього Кропивницького району Кіровоградської області) в Другу світову війну, і про звичаї в таборах на Магадані, де проходив військову службу, і про те, як заохочували таких передовиків, як він, у колгоспі. Згадувати йому допомагала дружина Лідія Степанівна.

Знаючи, що в Грузькому проживає чимало молдаван, я насамперед поцікавився у Миколи Марковича і Лідії Степанівни їхньою національністю.

– Я – молдаванин, так і в паспорті записано, – пояснив чоловік. – Мої предки з переселенців. Рідною вважаю українську, хоча й молдавську знаю з дитинства. Ліда по батькові – росіянка, по матері – молдаванка. У них в сім’ї теж по-молдавськи балакали.

– Моє дівоче прізвище – Соловйова, – уточнила Лідія Степанівна. – Прабабуся по батькові була переселенкою з Росії.

– До війни в одній з наших шкіл викладали на молдавській, я в ній і навчався, – пригадав Микола Козонок. – Викладачі були свої, грузьківські. В окупацію школи не працювали. Зате німці організували господарство. Реманент, худобу, які були в колгоспі, розподілили по гуртках, в кожному – по десять чоловік. Батьки розказували, що в гуртках люди непогано заробляли. А ті, хто не увійшов у гуртки, бідували.

Розповів Микола Маркович і про те, як його батька, Марка Кириловича, та ще одного грузьківця, вчителя Василя Будулатія, в часи окупації висилали на чужину, як по дорозі до Третього рейху їх відпустив німець-наглядач, як вони в Румунії влаштувалися були священнослужителями (Будулатію пригодилося знання латини), як повернулися в рідне село, обидва бородаті. Микола Козонок пам’ятає ту зустріч:

– Коли батько прийшов, я вдома був, а мати в полі – боронувала коровою.

Коли ж Червона армія вигнала з Грузького окупантів, Марка Кириловича мобілізували до війська.

– Батько служив візником, командирів возив на підводі, – повів далі Микола Козонок. – До Німеччини дійшов і повернувся додому. На війні його контузило – німецький снаряд влучив поряд. Батька тоді на п'ятнадцять метрів відкинуло.

За словами Миколи Марковича, в Грузькому по війні відновили тільки ту школу, в якій викладали українською, він її й закінчив.

– 1954 року мене призвали армію, – продовжив згадувати Микола Козонок. – Де служив? Аж у Магадані, у внутрішніх військах. Там я й сержантську школу закінчив. Ми охороняли табори. Зеки там працювали на видобутку золота.

За словами Миколи Марковича, політв’язні в тих краях відбували покарання окремо від інших засуджених.

– Нам дозволялося грати із зеками в шахи, шашки, – пам’ятає Козонок. – Якось під час гри зек запитав: «Откуда вы?» Я: «Не скажу». Тоді він: «А я – с Украины». «Ну, и я с Украины», – кажу. Він – розпитувати мене про все, а я мовчу, бо боюся зайвого сказати. Нарешті він: «Через год, гражданин начальник, пересмотрят дела в отношении нас, политических. И освободят». Минув якийсь час, і я побачив того чоловіка, уже одягненого не в тюремну робу. Видно було: полишає табір. «Здравствуйте, товариш солдат, – звернувся він до мене. – Помните, я говорил, что нас освободят?»

Ніс службу Козонок і в таборі, де відбували покарання кримінальні злочинці.

– Бачив я і злодіїв у законі, – розповів. – У кожного – прислуга по шість чоловік. Ті їм і їсти підносили, і нігті зрізали, і стригли, і брили. Що цікаво: тюремні строки злодіїв у законі були менші, ніж у їхніх шісток. Хитрі вони – злодії, уміли командувати. Нас же, солдатів, не чіпали.

За словами Миколи Марковича, під час військової служби його прийняли кандидатом у члени партії, навіть пропонували вступити у вищу юридичну школу в Ленінграді. Він відмовився, бо після закінчення тієї школи треба було повернутися в Магадан, а йому хотілося додому. Платню, яку Козонок отримував солдатом, у Магадані майже не було на що витрачати, тож двічі робив перекази додому, а коли демобілізувався – привіз із собою чималі гроші, їх вистачило на костюм і «москвичку» (модне у 1950-х роках пальто).

– Він купував обновки на товчку в Кіровограді, бо в магазинах нічого путнього з одягу не було, – згадала Лідія Степанівна. – Одяг на весілля теж справили на товчку.

Помітивши на стіні портрет господині в молодості, зауважую, що Лідія Степанівна була красунею.

– Якби поганою була, я її і не взяв би, – запевнив Микола Маркович.

За словами Козонка, йому, молодому, захотілося вивчитися на тракториста і влаштуватися в МТС. (Машино-тракторні станції – державні підприємства, які, маючи трактори, іншу сільгосптехніку, надавали колгоспам послуги з обробітку землі, збирання врожаю. Діяли МТС до 1958 року.)

– Платили в МТС добре, – наголосив Микола Козонок. – Не те, що в колгоспі, де горбатилися за трудодні. Тож я поїхав в Олександрію, вивчився там на тракториста. Повернувшись у Грузьке, влаштувався в МТС. Коли МТС розформували, вступив у колгосп. 1966 року вже був бригадиром тракторної. Я й технікум механізації сільського господарства закінчив заочно.

Першим трактором, який довірили Миколі, був гусеничний СХТЗ-НАТІ. Ці машини випускалися у 1940 – 1950 роках Сталінградським і Харківським тракторними заводами, а розробили їх конструктори Наукового автотракторного інституту (НАТІ).

– Працював СХТЗ-НАТІ на гасі, заводився рукояткою, – пригадав Микола Маркович. – Якось тією рукояткою мене вдарило у підборіддя. Повезли мене в лікарню, там обробили рану. Усе обійшлося, а шрам залишився.

Працював Козонок і на ДТ-54 – гусеничному дизельному сільськогосподарському тракторі, який випускався з 1949 по 1979 рік.

– Я на гусеничних тракторах і орав, і боронував, і культивував, і сіяв, – розповів Микола Маркович. – На колісних – не довелося. Зате рік на комбайні працював.

За словами Миколи Марковича, у 1970-і–1980-і роки трактористи грузьківського колгоспу мали пристойні заробітки.

– Я будувався, тож гроші було на що тратити, – підкреслив чоловік.– А будматеріали – в дефіциті. Поїдеш на склад в Кіровограді, а там кажуть: нема. Одного разу мені хтось порадив дати комірникові на лапу. Я дав червінець, і комірник одразу ж потеплішав.

– У ті роки процвітали крадіжки на підприємствах, – пам’ятає Козонок. – Коли ми дочку віддавали заміж, треба було м’яса, печінки. Я й домовився з односельчанином, який працював на птахокомбінаті в Кіровограді, що підійду в такий-то час до паркана з тилу підприємства. Там він мені й перекинув мішок. А сам я в колгоспі не крав. Бо боявся. Надивився в Магадані, як живеться в тюрмі.

За словами Миколи Марковича, адміністрація колгоспу заохочувала таких, як він, передовиків, цінними подарунками (частіше годинниками) та путівками.

Один з тих годинників і нині цокає в головній кімнаті будинку Козонків.

Віктор Крупський

Надрукувати