В Німеччині поклади уранових руд давно відомі. Вони присутні в копалинах Саксонії і Тюрінгії, а радонові джерела обернули містечко Роннебург у відомий лікувальний курорт. Сюди простягалися інтереси багатьох держав. У війну в перших рядах американської армії, і, частіше, навіть попереду війська, рухалися рішучі хлопці, що забезпечували операцію «Алсос». Метою була зачистка всього, що дотикалося до урану: сировина, підприємства, лабораторії, устаткування, спеціалісти, документація.
Янкі, вторгнувшись в майбутню французьку зону окупації Німеччини за добу до французів, встигають у Страсбурзі та околицях знайти і затримати 14 німецьких учених-ядерників, разом з двома нобелівськими лауреатами, та вивезти уранові кубики й документи з наукового інституту. Таємні німецькі лабораторії таїлися в госпіталі та церкві. Спецназівці хапали всіх підряд чоловіків у білих халатах і аж на власній базі виясняли, хто фізик, а хто лікар.
Чому ж так повелися союзники з французами? У мемуарах начальник Манхеттенського проєкту генерал Леслі Гровс писав, що спричинив недовіру французький учений-комуніст Фредерік Жоліо-Кюрі, котрий планував передати свою і німецьку спадщину в Радянський Союз. Тому джип Бориса Паша, котрий керував операцією «Алсос», опинився в колоні з п’яти британських танков, що першими увірвались у ще не звільнений Париж. Німецькі снайпери моментально обстріляли незахищений джип. Паш маневрував, відступав, але завдання виконав, проникнувши в паризьку квартиру і лабораторію Жоліо-Кюрі. Тут і в заміській садибі Борис Паш, не будучи фізиком, інтуїтивно, як справжній розвідник, вибрав потрібні теки серед безладно розкиданих паперів. Вони допомогли знайти сховище ядерного продукту в соляних виробках на заході Німеччини.
В останні дні квітня 1945 року розвідник побував і в найближчому радянському тилу. З міста Вайда південніше Лейпцига янкі вихопили з місцевого бюро стандартизації ще 16 радієвих кубиків, деякі без захисних екранів. Паш поспішав і наказав вантажити всі кубики в свою автомашину. Всю довгу дорогу він знаходився поряд з ними і одержав радієвій опік правої ноги, від якого страждатиме на схилі літ.
Зацікавлені пригодами цього супермена знайдуть чтиво про нього в публікації Олега Бейди «За веру и бомбу»: удивительная жизнь полковника Бориса Пашковского-Пэша».
Утім, радянські умільці теж «нє лаптьом щі хлєбалі». Влітку 1945 року за розпорядженням Лаврентія Берії, офіцери оперативного складу НКВД почали розшук відомих німецьких спеціалістів з фізики, радіотехніки і металургії. Альфреду фон Ардене, Густаву Герцу, Ніколаусу Рілю, Тіссону, Позе, Баєру, Доппелю та іншим запропоновано працювати в Радянському Союзі. Умови роботи німецьких учених обговорювались конкретно з кожним. Майно та устаткування для заново створених лабораторій у межах СРСР вивезено з Німеччини Головним трофейним управлінням. В рахунок репарацій одержано все необхідне з Фізичного інституту Товариства Кайзера Вільгельма, прискорювач з Цоссена й інше обладнання з Дрездена, Штрассфурта і т.д. Відповідальними особами за пошук і реалізацію трофеїв призначені чекіст П.Я.Мешик та академік І.К.Кікоїн.
У тому ж 1945-му широко розгорнулися геологорозвідувальні роботи уранового напрямку на території СРСР і за рубежем. Тоді в Союзі це була маловивчена галузь, було лише одне родовище урану в Узбекистані, яке не могло забезпечити потреби радянського атомного проєкту. Інтенсивні пошуки почалися дома, в Болгарії, Чехословаччині та Німеччині. Шукали в Китаї і Північній Кореї. Лише в СРСР одночасно працювали 320 геологічних партій. Їх роботу націлювало тільки-но створене 9-е управління НКВД.
В Німеччині, як уже згадувалося, поклади уранових руд відомі здавна. Видобуток супутних срібла й цинку, поліметалів там існував з незапам’ятних часів. Влітку 1945 Саксонію і Тюрингію зайняли союзники. Часу не марнували. Швидко дослідивши райони видобутку там і в Богемії, визнали їх малорентабельними. Пізніше ці два райони передані радянській військовій адміністрації. Радянці терміново створили Радянсько-Німецьке Акціонерне Товариство «Вісмут». З 1946 по 1954 рік вся сировина, добута на рудниках РНАТ відправлялася на територію СРСР в рахунок репарацій Німеччини. Наприкінці 1947 на рудниках трудилося загалом 46 тис.чоловік.
В 1948 р. відкриті родовища урану на північних схилах Рудних гір: Цобес, Шнеккенштайн і Берген. Потреба в рабочих руках значно зросла. Число робітників досягло на гірничому комбінаті «Вісмут» в 1950 році 110 тис. осіб (між ними 11 тис. радянських фахівців і 10 тис. військовослужбовців).
У лютому 1945-го надійшли дані про болгарські високоякісні запаси урану в районі Бухово в Родопских горах. І зразу ж Сталін підписав постанову, за якою Молотов і Берія призначені відповідальними за розробку родовищ без огляду на приналежність їх іншій державі. На цей випадок створено змішане Болгарсько-Радянське акціонерне товариство з переважаючим радянським капіталом. Видне місце у тому товаристві займав уродженець Новоархангельська гірничий інженер Ігор Щорс – троюрідний брат відомого Миколи Щорса, за сумісництвом співробітник радянської розвідки. Наш земляк – народився у Новоархангельську. Павло Судоплатов писав: «Урановая руда из Бухово была нами использована при пуске первого атомного реактора. В Судетских горах в Чехословакии урановая руда оказалась более низкого качества, но тоже использовалась нами. Мы скрывали эти работы от американцев и англичан». І додавав, ніби американці, аби перешкодити вивозу ядерної сировини до Союзу, готували диверсію на Бухівському руднику і навіть намагалися викрасти того Щорса.
В 1946 році залежність від зарубіжних рудних запасів зменшилася – в СРСР відкриті й відразу ж стали розроблятися крупні родовища урану кращої якості. Однак інтенсивні роботи в Бухово продовжувались, адже «мы хотели создать у американцев впечатление, что болгарский уран нам крайне необходим».
Радянським видобутком зайнялися дві беріївські структури – Головне управління таборів промислового будівництва і Головне управління таборів гірничо-металургійних підприємств. В першому числилось 103 тисячі ув’язнених, в другому – 190 тисяч. До проєкту залучалися військово-будівельні частини МВД. Для порівняння: в американському випадку були причетні 125 тисяч чоловік, а у нас до 1950 року в системі Спецкомітету задіяно 700 тисяч.
Перший реактор почали зводити за сто кілометрів північніше Челябинська – (Челябинськ-40). В 1947 додалися ще три: Свердловськ-44, Свердловськ-45 та Арзамас-16. Людей вистачало, але не вистачало урану. Утім, й тут стан почав змінюватись Уже в 1946 підготовлені до промрозробки уранові родовища СРСР – в Таджикистані, а також на Колимі, де збудовано ще й збагачувальний комбінат. Руду звідти вивозили літаками.
Відкривачем найпотужнішого в СРСР і Європі родовища, що знаходиться на Кіровоградщині, став визначний геолог Микола Васильович Смолін. Він народився 19 грудня 1928 року в с. Верхній Коношського району Архангельської області. З 1945 по 1950 рік навчався у Дніпропетровському гірничому інституті. З 1950 року був геологом, старшим геологом, головним геологом у Сибіру, Казахстані, Україні. З 1964 року і до останніх днів трудився в нашому краї і проживав у селищі, яке з часом названо його ім’ям – Смоліне.
Колеги О.Ф.Маківчук та Б.В.Половинкін у короткому спогаді розповідали, як в Кіровській експедиції у Березівці, що в Маловисківському районі, вперше появився Смолін і чітко відрапортував головному геологу Д.І.Плахотніченку, що призначений сюди старшим геологом. А під кінець першого робочого дня з новими співробітниками встиг обмити кільканадцятьма пляшками входини до нового колективу. Спочатку виставив дві пляшки «Столичної», що недавно з’явилася у торговій мережі Країни Рад. Придбав випадково проїздом через Москву. Винайдена ця горілка ще в 1944 році в блокадному Ленинграді не для масового вжитку, а, як записано в документах, «для снабжения высшего командного состава фронта и городских организаций». Йшла після війни виключно на експорт. У продаж рядовим споживачам «Столична» потрапила аж при Хрущові. Доповнили свято місцевою буряківкою. Закушували чорним хлібом і купленим у селян салом. А на десерт пішли шоколадні цукерки «уран-радій». Їм віддав перевагу фахівець серед скромного асортименту з різними там затверділими «ромашками, «веснами», «ластівками», що знайшлися у крамниці. Як видно, «мирний атом» вже вкорінився у радянському побуті.
За відкриття цінних покладів урану Смолін у 1971 нагороджений орденом Леніна, а біля села Березівки Маловисківського району 28 квітня пущено в експлуатацію уранову шахту. Ми погрішили б проти істини, якби сказали, що «Кіровоградська правда», наприклад, хоч словом обмовилася про цю подію. То була інформація явно не для преси і широкого вжитку. Зате «Столична» стала тут уже не в дивину.
Звання Героя Соціалістичної Праці Микола Васильович удостоєний 2.01.1974. Золотої Зірки так і не встиг поносити, оскільки помер через три дні 5 січня 1974 року фактично на своєму робочому місці. Організм не витримав постійних навантажень, відмічали товариші по роботі. Посмертно лауреат Державної премії. Отак доля іноді збиткується навіть над достойною людиною.
Про події майже півстолітньої давнини детально й цікаво згадується у статті А.Х.Бакаржієва і О.А.Лисенка «Історія створення сировинної бази урану України».
Авторам добре запам’яталися приїзди московських колег-науковців, особливо із Всеросійського науково-дослідного інституту мінеральної сировини (ВІМС). Вони облюбували наш провінційний Клондайк, прибуваючи на все літо з родинами в супроводі вантажівок, заповнених усім, що потрібне для польових робіт, відпочинку й більш-менш комфортного проживання в селянських хатах або на подвір’ях мешканців сусідньої Березівки, яка на літній час ставала такою ж притягальною, мов Умань для хасидів. Поверталися з курорту до столиці під осінь. Вантажівки відсилалися назад заповнені вщерть не стільки польовим спорядженням, зразками гірничих порід та матеріалами наукового пошуку, як варенням, консерваціями, горіхами, салом, цукровим самогоном та іншими дарами щедрих українських лану й душі.