"Я певний, що багато, особливо молодих, людей не знають і того, що до революції Онуфріївка (Онопріївка) належала одному із земельних магнатів Росії – графу Толстому. Він займав майже всю навколишню землю. Крім того, йому належали землі в Тамбовщині, Харківщині та ін.
Головна ж його економія була у нас. Правда, постійно господар тут не проживав. Він у Одесі мав цілий житловий квартал. Там в основному жив і проводив свої бенкети. Сюди ж з'являвся лише на літо, на природу. Бо останній з графів Толстих дуже хворів. Навіть ходити сам не міг. Якщо заманеться йому подихати свіжим повітрям, то його спеціальною коляскою лакеї вивозили з хоромів і катали алеями парку. Порядкувала всім його мати. З допомогою управителів вона експлуатувала селян. До сих пір стоїть, як доказ того, осокорова алея між Онуфріївкою та Павлишем. (Хоч зараз дуже занехаяна, як експонат зеленої природи). Щоб не пектись на сонці, а холодочком добиратись до станції, пани спорудили її людськими мозолями. Ще приклад, на місці, де зараз будинок пристарілих, стіною стояла сосна. Це було найпривабливіше місце для відпочиваючих в парку. Сосну ту, при окупації, німці вирубали на укріплення. Але коли її висаджували, то воду діжками доставляли на гору. Це на цій роботі загубив своє здоров'я Офан Соломка. Так до смерті і жив калікою.
Проте онуфріївці не мали такого великого гніву на графа. Може тому, що він був нікчемний у своїй долі, а, може, він по-людській натурі ставився до своїх по-доброму. Він не відмовляв ніколи тим, хто звертався по милостиню. Розповідають, що ті з призваних на службу в армію, що потрапляли в Одесу, вважались щасливими. По неділях, чи в свята солдати ходили до свого графа на "чоломбитку" і той ніколи не відмовляв у подаяннях. Може, то була якась хитрість, та коли прийшла революція, люди з оглядкою зустріли цю подію. Не наважувались зразу громити економію як по інших місцях. Та, по правді сказать, і організаторів на те діло не було. Жили непевними чутками. Ніхто не міг пояснити, що це за радянська влада. Нікому було повести головну масу на організацію нових порядків.
Дещо робив Неведацький. Він був нетутешній. Служив у графа і певне дещо розбирався в політиці. Люди здогадувались, що він робить щось потаємне. Тож він і намагався якось просвітити та зорганізувати місцевих хлопців: Івана Линника, Харитона Сороку, Лук'яна Луца, Якова Буланка, Грицька Моторного та інших. Збирав їх у глухих місцях і розповідав про більшовиків, пропонував записуватись в їхні ряди.
Певну ініціативу проявляв Іван Соломка. Він солдатом царської армії побував у таких містах, як Сочі та П’ятигорськ? де найбільше збиралось буржуазії. Надивився на неї Соломка. Там і збудилась в ньому ненависть до цих кровопивців. До того ж, хвилею революційних подій в достатній мірі було охоплено солдатів, що в імперіалістичній війні проливали кров за багатіїв. Ставши інвалідом тої війни, Соломка додому прибув з агресивними настроями проти і свого графа. Почав підмовляти на те й односельців.
Говорив їм:
– Не чекати ж когось. Самим треба щось робити.
Приходить до нього помічник управителя економії Ананій Авраменко, і каже:
– Іди, тебе викликають.
Чого б це – подумалось Іванові… Пішов. Аж управитель пропонує:
–Ти – військовий, послужи біля полонених австрійців. Їх тут використовували як робочу силу. Погодився.
Урядником був тоді на селі Кобець. Ходив він при погонах і носив зброю. Зустрів його Соломка і:
– Вам, пане, вже не потрібні погони, – тут же зірвав їх з плечей, – а зброю давайте сюди…
Урядник і не перечив. Наче в тому і не було ніякого протизаконня. Іншим разом після такого самочинства не здобрувати Соломці. Після цього він сам почав з’являтись на людях при зброї. На нього дивились з підозрою. І це непокоїло Івана. Треба ще чимось показати себе. І він іде на другий ризик. Відпускає полонених на всі чотири боки. А сам своїм людям оголосив, щоб не виходили на роботу.
– Хай граф добавляє заробіток. Доки ж копійками нас забавлятиме.
Послухали. Але що ж? Графа немає. В Одесі сидить.
– Поїду! – рішив Соломка. З собою взяв іще Івана Щербину. Граф зустрів їх гостинно. Чаєм напоїв і питає:
– Чого ж приїхали?
А Соломка йому:
– Ваше сіятельство. Время таке… заробітку треба добавить…
Граф не довго думав:
– Соломка, я тобі дам дві тисячі, тільки їдь і не бунтуй мені людей.
– Не такий я, щоб пролетаріатові змінювати за дві тисячі, – відпалив. – Я поїду і відкрию Вашу касу. Там і не дві тисячі візьму.
Та поки ходоки вертались, тут вже діяли нові порядки. Граф поспішив розпорядитись, щоб добавили плату, щоб понараховували вислугу. Цьому сприяло видно і те, що кимось був вбитий управитель економії – німець Вальтер.
Згодом Соломку покликав новий управитель Гомберт, і каже:
– Граф пообіцяв тобі чотири тисячі, тільки заспокойся, – не бунтуй людей…
Граф все ще думав, що причиною неспокою є Соломка. Він не йняв віри тому, що все більше людських сердець бурунить революційна хвиля. Соломка і на цей підкуп не пішов. В нього вже появились однодумці – Дмитро Ковальський, Савостіян Калантаєвський, Яків Пасічний. Ковальський з'їздив у Ново-Георгіївськ (Крилов). Привіз звідти всяких брошур забороненої літератури. Читали, розбирались, куди, до якої партії хилитися. Одна з груп називалась "Комісаріатом". До неї входили Іван Зінченко, Грицько Котолуп, Дунь та інші. Так потроху росла і міцніла революційна сила в селі.
Рішили починати з економії. Нею все ще керував графів управитель Мольберт. Зібрались в хаті Заїки (стояла, де зараз продмаг).
– Що ж з нею робити? – питає всіх Ковальський. Він якось виділявся серед інших своєю свідомістю, активністю. Товариші самі по-собі вважали його за старшого.
– Розібрати! – категорично пропонував Калантаєвський Савостіян. – Людям роздати… Сусіди ж так роблять.
Йому заперечив матрос. Про цього чоловіка ніхто нічого не знав. Говорили, що він з самого Смольного прибув. Але швидко став тут своїм. Розбирався краще в політиці. Допомагав нашим. То ж і на цей раз висловив свою думку:
– Так не слід чинити…
– Воно ж панське, хай люди користуються.
– Нічого, що панське, а треба його приберегти. Воно вам пригодиться. Ось завоюємо все, наведемо порядок. В економіях будуть комуни, – умовляв він.
Не погодились з ним. Почали роздавати хліб, воли, коні, інвентар. Та на все не вистачило контролю. І розподіл перетворився на справжній розбій. Хто що міг, те й тягли, аби воно було тільки панське. Брати Іван та Пилип Різники цупили мішок графських книжок і на додачу воляче ярмо. Іван Гречуха силкувався над низкою обручів. Для чого вони йому були треба, мабуть і зараз не сказав би. Внаслідок цього з Олександрії прибув каральний загін охороняти економію"
Із рукопису Трохима Зінченка, 1925 р.н., Онуфріївка