Як поєднати техніку й філософію?

Перегляди: 1375

23 вересня свої 85 літ відзначає наш земляк, родом із села Червоне, що на Гайворонщині, Леонід Олександрович Гріффен – видатний вчений, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, унікальний популяризатор науки, ерудит, музеєзнавець, пам’яткознавець та громадський діяч.

Якби у нас була серія на кшталт «ЖЗЛ», безперечно Леонід Гріффен був би відкриттям для спільноти України та героєм окремої книги. Подвижницька багаторічна праця, постійне опанування нового, неординарність, цілеспрямованість та вміння досягати поставленої мети, крок за кроком, щодня – усе це характеризує його як щедро й різнобічно обдаровану людину, що своєю працею суттєво збагатила українську науку… А поки що запрошуємо до знайомства!

Народився і виховувався Леонід у педагогічно-династичній родині: його дід – випускник Строгановського училища в Москві – працював учителем в Умані. Дід був наполовину англійцем, наполовину росіянином. У дружини обрав українку. У них народилося тринадцятеро дітей, більшість з яких також були вчителями. Батько Олександр Гріффен – вчитель фізики й математики, володів українською, російською та англійською мовами; мати – Вацлава Вржещ походила із україно-польської сім’ї містечка Тернівки Бершадського району (нині Вінниччина), за фахом вчителька біології, володіла польською. Молодих педагогів направили у село Червоне у 1935 році, де батька призначили на посаду директора школи. За два дні після переїзду народився їх первісток Леонід, а пізніше ще один син Віталій, який довгий час працював у селі агрономом.

Початкову освіту Леонід здобував у рідному селі, потім родина переїхала недалеко – до села Серединка Джулинського району Вінницької області (в Червоному була тільки чотирирічна школа, а необхідно було йти у п’ятий клас). Семирічку закінчив у червні 1950 року, успішно склавши випускні іспити. Як один із кращих учнів класу Леонід крім свідоцтва про закінчення школи одержав похвальну грамоту. Середню школу закінчував у Тернівці – три роки поспіль довелося ходити пішки щодень сім кілометрів туди та стільки ж назад у будь-яку погоду, та ще українським чорноземом.

Таким чином, здобувши середню освіту, у 1953 році став студентом електротехнічного факультету Київського політехнічного інституту. На вибір професії вплинув батько,. Він – справжній український інтелігент, мав різнобічні зацікавлення, любив малювання та архітектуру – беззаперечний авторитет у родині! Правда, Льоня приїхав до столиці, щоб вчитися конструювати реактивні двигуни – така була мрія. Виявилось, що для цього треба було їхати до Харкова. Не ризикнув. Так став студентом Київського політехнічного інституту. Спочатку навіть розгубився – кількість матеріалу, яку давали політехнікам, не йшла в жодне порівняння зі спокійною шкільною програмою. Однак потім потрохи все владналось. Виявилось, що школа, яку закінчив, хоча й сільська, дала дуже непогану підготовку з математики, фізики та навіть креслення.

Пішли звичайні студентські будні – з лекціями, лабораторними роботами, заліками та екзаменами, поїздками восени до колгоспу, тощо. І рівень був відповідний – усі стали компетентними спеціалістами, керівниками колективів, з групи вийшло шість кандидатів та три доктори наук. У 1958 році, після закінчення інституту за спеціальністю інженер-електрик, Леонід Олександрович був направлений на роботу до Краматорська Донецької області, на місцеву ТЕЦ. У цей час одружився зі студенткою своєї ж таки групи, нині з Ніною Матвіївною мають чудову родину: сина Олександра, двох доньок – Ірину і Людмилу та чудове гроно – восьмеро онуків і правнука.

 Леонід Гріффен, працюючи на ТЕЦ інженером з автоматики, зі своєю бригадою монтував й налагоджував нове обладнання, опрацьовував те, якого не вистачало. Робота захопила, з’явилося бажання подальшого удосконалення, а з ним – і думки про аспірантуру. У 1961 році вступив до аспірантури KПI, після закінчення працював викладачем (у цьому позначилась таки сімейна традиція!), та захистив у 1965 році кандидатську дисертацію з теми «Регулювання процесу горіння в топках парових котлів з використанням імпульсу по витраті пиловидного палива». У 1967 році перейшов на роботу в НДІ, а з 1980 – його з групою запросили до Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР, де він аж до виходу на пенсію очолював лабораторію електронагрівальних матеріалів та пристроїв. У 1996 році Леонід Олександрович захистив і докторську дисертацію. Його роботи у цей період отримують всесоюзне визнання, щорічні конференції під його науковим керівництвом відвідують спеціалісти з усіх республік СРСР. Леонід Олександрович успішно працював у галузі технічних наук, підготував більше 200 наукових публікацій та зареєстрував 50 винаходів. І здавалось би, суто технар, захопився суспільними науками, гуманітаристикою… Ще під час навчання в аспірантурі, слухаючи лекції завідувача кафедри філософії Віталія Войтка, закохався у філософію. Закінчив аспірантуру в Інституті філософії АН України, але захищати дисертацію з ідеологічних причин не став. Опублікував багато філософських статей та три монографії в галузі суспільствознавства, серед яких найбільш відома «Общественный организм (введение в теоретическое обществоведение)» (1999, 2005).

З 2001 року Леонід Олександровича працював на посаді директора Державного політехнічного музею при НТУУ «КПІ». Будучи людиною, яка гармонійно поєднала технічні й гуманітарні знання, він добився суттєвої активізації наукової роботи в музеї. Під його керівництвом музей став ініціатором і центром досліджень з історії техніки. За час роботи в музеї організував і очолив Асоціацію працівників музеїв технічного профілю; започаткував видання фахового збірника з історії техніки; відкрив аспірантуру. Разом з чудовим колективом працював натхненно, організував збір та поповнення колекцій та оформив нова експозицію зброї.

Не дивно, що його запросили до Центру пам’яткознавства НАН України та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, де з 2007 року плідно працював на посаді провідного наукового співробітника. Пан Леонід стає головним редактором наукового журналу «Питання історії науки і техніки», за його науковим керівництвом відбувались щорічні конференції «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи».

Зауважимо, що він – розробник теоретичних питань про сутність техніки як суспільного явища та пам’яток техніки як феномену історії та культури, а також одним із провідних учасників проєкту з видання першого в Україні підручника «Основи пам’яткознавства», де визначено саме поняття, запропонована сучасна класифікація та опис основних видів вказаних пам’яток.

 Починаючи з 2008 року Л.Гріффен очолював спеціалізовану вчену раду зі спеціальності «Музеєзнавства. Пам’яткознавство». Склався творчий тандем з колегами та членами Товариства з усієї України, тривала плідна активна робота щодо залучення молодих дослідників. За досить короткий час було захищено 50 дисертацій, Л.Гріффен підготував трьох докторів історичних наук у галузі музеєзнавства. Можна з упевненістю сказати, що він учасник творення української школи у галузі пам’яткознавства і музейництва, один з ініціаторів й організаторів Всеукраїнських музейних форумів.

 На превеликий жаль, Академія наук України ліквідувала цей унікальний Центр, спеціалісти, яких і так вкрай мало у нашій державі, розійшлись у інші установи. Сьогодні Леонід Олександрович – вчений секретар Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».

Усе це свідчить про те, що уродженець Гайворонщини, Леонід Гріффен здійснив вагомий внесок в українську науку, він постать впізнавана та шанована у професійних колах, але маловідома нам, землякам, хоча й часто приїздив до рідного села, провідуючи родичів.

Не можна не згадати й про те, що у Червоному багато років зберігаються й розвиваються краєзнавчо-музейні традиції, діє музей, що має теж свою чудову й цікаву історію. Один із найдавніших сільських музеїв області – ще у 50-і роки минулого століття, створений спільними зусиллями педагогів школи, сільської ради та правління колгоспу. Відкрили його у 1967 році, і аж до 1992 року його очолювала незабутня вчителька Марія Дмитрівна Ящуринська. У 1990 році музей отримав звання «Народний», а справу продовжував теж педагог – Борис Кирилович Савченко… Нині музеєм опікується Олена Вікторівна Добровольська. Тут є окрема експозиція, присвячена Леоніду Гріффену та історії його родини.

 Варто взяти до уваги й те, що саме під впливом Леоніда Олександровича, ми у себе в області відкрили такий вид культури суспільства як пам’ятки науки й техніки, які до речі, чомусь найменше популяризуються у нашому інформаційному просторі.

У результаті пошуків та чисельних консультацій вдалось організувати зібрання краєзнавців з цієї тематики – 19-20 вересня 2013 року у Музеї історії освіти Кіровоградщини відбулись 2-і обласні пам’яткознавчі студії імені Євгенії Чабаненко «Пам’ятки науки і техніки Кіровоградщини» та видано збірку матеріалів.

Поки що це єдине у нас тематичне видання! Серед авторів — науковці, представники музеїв технічного профілю, педагоги-дослідники, керівники гуртків, краєзнавці-аматори. Вперше в історії краю представлено досвід виявлення, збереження та популяризації пам’яток науки і техніки, які є складовою історико-культурної спадщини регіону. Книга включає два розділи: перший презентує потенціал музеїв вищих технічних закладів та провідних підприємств Кіровоградщини, а другий — нариси та історичні розвідки про історію та сучасний стан пам’яток науки і техніки у містах та районах області.

Очевидно, що наш земляк Леонід Гріффен і тут прислужився рідному краю! Саме такі постаті можуть бути туристичними магнітами регіону, адже найцікавіше – це історія життя людини, а земляків на Гайворонщині завжди цінували! І, як вважають дослідники суспільних процесів, з усього розвитку людства залишаються тільки здобутки науки, культури й мистецтва, і усіх цих галузях Леонід Олександрович досягнув немалих висот

Лариса Гайда

Фото: надані Леонідом Гріффеном та з відкритих джерел

Надрукувати