Історія московського патріархату у сучасному вигляді починається не з апостолів, не з Отців Церкви і навіть не з Вселенських соборів, а з дуже «духовного місця» — сталінської дачі. Саме там у 1943 році після 18 років «посту без патріарха» відбулося диво радянського православ’я: патріархію не відновили — її склепали заново. За держзамовленням. З печаткою. І, бажано, без зайвих питань.
З того часу московський патріархат живе у скромному, але наполегливому режимі: вдавати, що він майже Вселенський, а Константинополь — це так, регіональний філіал зі старою адресою.
3 вересня 1943 року товариш Сталін, відомий богослов, знавець канонів і великий прихильник релігійної свободи, викликає до себе Сергія (Страгородського) — місцеблюстителя, більшовика зі стажем і, за сумісництвом, перевіреного агента НКВС. Розмова була короткою, духовною і конструктивною:
— Ви будете патріархом.
— А як же собор?
— Буде. Швидко. І правильний.
Так у СРСР з’явився новий формат «виборів» — коли результат відомий до початку молитви.
Собор зібрали в темпі п’ятирічки: архієреї слухняні, порядок денний затверджений, а замість Святого Духа присутні були працівники НКВС. Сталін поспішав — у нього були серйозні плани: трохи Туреччини, трохи Греції, трохи світового православ’я. А там, дивись, і до Папи Римського руки дійдуть. Бо чому б і ні? Якщо вже керувати заводами, колгоспами і половиною Європи, то чому б не очолити ще й Вселенську Церкву?
Вже за кілька місяців новопризначений патріарх Сергій публікує програмний текст у свіжоствореному «Журналі московської патріархії» — виданні, яке, здається, більше довіряло атеїстичному керівництву Кремля, ніж канонам. Стаття мала філософську назву: «Чи є у Христа намісник у Церкві?». Відповідь була геніально простою: намісником може бути будь-хто. Особливо, якщо він у москві.
Логіка в них була така: якщо будь-який архієрей підходить — то чому не той, якого схвалили у відповідному кабінеті? Папа? Константинопольський патріарх? Ну, це все пережитки. А от москва — центр тяжіння, центр істини і, бажано, центр управління.
До 1947 року в кремлі вже обережно прогрівали ідею Вселенського собору, де московського патріарха можна було б скромно, без зайвого галасу, проголосити Вселенським.
З того часу і до сьогодні «Журнал московської патріархії» принципово не називає Вселенського патріарха Вселенським. Лише «Константинопольський». Бо якщо не називати — може, й не існує. Старий, перевірений метод.
Тому не варто дивуватися, коли московський патріархат говорить мовою імперії, мислить категоріями геополітики і благословляє не мир, а СВО. Це не збій системи. Це її заводські налаштування.
Бо коли Церкву створюють не молитвою, а наказом, не дивно, що вона й досі служить не Богові, а тому, хто колись видав перший дозвіл на її існування.