Як я кидав курити

Перегляди: 583

У мене особистий незвичайний ювілей: 30 років тому я кинув курити! Мабуть, багато курців знають, що воно таке – кинути курити?! Та ще коли смоктав нікотин більше 40 років. І кидав кілька разів… Наміри були різні, але такий спіткав уперше. Символ років, про які йдеться, був один – дефіцит. Усього – одягу, взуття, предметів повсякденного попиту. Курива у тому числі. Мені набридло бігати – діставати тютюнові вироби, просити друзів-пільговиків, котрим цей дефіцит продавали, як пільгу. «Все! – сказав я собі рішуче. – Шабаш. Кидаю назавжди, більше навіть у бік курців не дивлюся. І не нюхаю».

А нюхати довгі роки доводилося всяку гидоту, яку й не згадати. Та ще у повоєнні дитячі шкільні роки, коли затягнутися ми йшли у колишній бліндаж, розташований за шкільним садом. У його стінах ще стирчали стабілізатори від бомб і снарядів, дорослі боялися туди ходити. Ми ж там ховалися і вчилися затягуватися по-справжньому, по-дорослому. І ритуал особливий існував. Вдихнувши у себе їдкого диму, затримавши дихання, курець-початківець мав промовити: «Пічка не топиться – дим не йде, пічка затопиться – дим піде». Бувало, на нас робив наліт директор школи Степан Ісакович. Помітивши його, ми тікали, хто куди встигав…

Розбірки відбувалися у класі. Вирок традиційний: на урок – у куток класу, біля дошки. Бували подібні кутні повтори й після уроків. (Дисциплінарні покарання у ті часи у школах особливим гуманізмом не відзначалися, але ніхто не скаржився: виховний процес передавався з далеких минулих років). У ті складні часи дорослі курили, в основному, міцнючий тютюн домашнього виробництва, здебільшого крутили з газетного паперу і тютюну козині ніжки. На Центральному ринку Кіровограда тютюн-самосад продавали мішками – влітку його, вирощеного на власному городі, розрізали-дрібнили: то було своєрідне виробництво.

Десь у середині 1950-х у магазинах почали продаватися папіроси. Ми вже знали, що саме цей вид тютюнових виробів виготовлявся в СРСР, а раніше в Російській імперії, ще з середини ХІХ ст. – і ніде більше у світі. Треба було лиш бачити і чути блатних хлопців, які з’являлися серед нас з папіросами. На все життя запам’ятав Віктора-гармоніста. Невисокого росту, міцного покрою, у бобочці, з-під якої виглядає морська тільняшка, на голові картуз особливого покрою. «Парень в кепке и зуб золотой», – казали про таких словами популярної пісні, бо у них справді заради форсу на верхній зуб клеїлась мідна коронка. У роті він неодмінно тримав папіросу, з якої кучеряво вився догори дим, від якого Віктор мружив око. Він хвацько розтягував міх гармоні і…полинули блатні куплети…

Так ми курили у далекі незабутні шкільні роки. Не менш романтично тривав процес куріння і у казкові 1960-і. Були ми вже тоді дорослими, відбули трилітню службу в армії (там я теж не раз кидав курити). То – часи шаленого розвитку торгівлі, особливо товарами продовольчого призначення. Одним з торговельних центрів міста був «Гастроном» на перетині вулиць Леніна/Декабристів. У народі він мав назву п’яний кут. І цілком справедливо. Цей магазин одним з перших у місті був готовий до роботи за мірками цивілізації. Все – як у казці. Заходиш: кілька кроків наліво – прилавок, за яким пропонують каву з коньяком (замовники здебільшого «помилялися» і просили навпаки. Продавці теж не «помічали» помилки). До речі, ціни на вказаний товар у ті часи були смішними – чашка кави коштувала 9 коп., 100 г. коньяку – до 80 коп. Ну, як без прохання: продавець і горілки хлюпне на замовлення грамів 200, хоча зеленого змія продавати на розлив у магазині заборонялося.

Я відійшов від теми… Праворуч від входу охочих радо вітав відділ тютюнових виробів. О, то було диво торгівлі для справжніх курців. Тут можна було придбати папіроси, про які у інших магазинах міста і не чули. Вони у ті часи для таких, як я, були не лише куривом. Це був, найперше, предмет високого фраєрського вжитку. Їх не просто курили. Важливе значення мав сам показовий процес куріння, який нагадував казкове дійство. Розпочиналося воно з портсигара. Цей атрибут курця був неодмінним, якщо він хотів бути авторитетним. Мені вдалося придбати портсигар (у ті часи усе неймовірне купувалося на Кущівській товкучці). Та ще який! Металевий, з візерунками, прикрашеними кольоровими камінцями. У нього входило 20 папірос, незалежно від розміру.

А потім у місті демонструвалася масштабна кіноепопея режисера Юрія Озерова (брата відомого спортивного коментатора Миколи Озерова) з п’яти серій «Визволення». Глядацьку увагу привернув вельми цікавий епізод. У робочому кабінеті Верховного Головнокомандувача Збройними Силами СРСР зібралися маршали, генерали Червоної армії. Обговорюється напрям головного удару по гітлерівських військах улітку 1943 року. У залі загальне напруження, тиша. Сталін підходить до свого робочого столу, дістає пачку «Герцоговини Флор». Пальцями розламує одну папіросу, струшує тютюн у люльку. Повільно прикурює, затягується димом, повертає голову до присутніх: «А што скажєт таваріщ Жюков?». Цей епізод негайно взяли на озброєння жартівники-курці. У «Гастрономі» наступного дня були розкуплені тютюнові люльки і «Герцоговина Флор»; слова Верховного набули масштабів популярного анекдоту… У ті часи особливо затребуваними були папіроси «Прибой», «Север», «Норд», «Беломорканал», «Труд», «Шахтерские», дещо дрібнішого покрою – «Спорт», «Ракета», «Нові», безліч інших. Для особливо просунутих і трохи грошовитих у широкому вжитку був «Казбек».

Зробили свою гучну папіросну справу і українські виробники. Чи не усім курцям були відомі вироби тютюнових підприємств Києва, Одеси, Харкова, Львова, Черкас, Прилук, Кременчука. Та чи не найбільш затребуваними і дефіцитними були унікальні папіроси «Запорожці». У ті часи про дійсне Запорозьке козацтво мало говорили з політичної точки зору, більше згадували у народній творчості, у школах вивчали «Думи» часів козаччини, «Тараса Бульбу» М. Гоголя, любили поспівати «Ой, на горі та й женці жнуть, а попід горою яром-долиною козаки йдуть». Що вже казати про оперу «Запорожець за Дунаєм» Петра Гулака-Артемовського: її ставили шкільні аматорські колективи, пісні з твору виконували навіть на весіллях.

У 1953 р., готуючись до 300-річчя ''добровільного приєднання України до Росії'' (саме так писали у ті часи), київська студія художніх фільмів ім. О. Довженка зняла кінострічку «Запорожець за Дунаєм», столична тютюнова фабрика випустила папіроси «Запорожці». Певну кількість нових виробів для куріння завезли і до Кіровограда. Їх не просто розкупили – моментально розметали, хоча коштували вони недешево. Та й якості були надзвичайної. Залежно від міцності тютюну, його смакових і ароматичних властивостей, кількісного співвідношення ароматичних і скелетних тютюнів, розміру і зовнішнього вигляду виробів, а також маси тютюну, ку́рці виділяють чотири класи папірос – 1, 3, 5 і 6-й, (2-й і 4-й тепер не виробляють). До першого класу належали «Богатыри», «Запорожці», «Спутник», «Дніпропетровськ», «Одесские», «Черноморские», «Герцоговина Флор» та ін.; до третього «Казбек», «Курортные», «Новогодние», «Любительские», «Севастопольские», «Феодосийские» та ін.; п’ятий клас – «Беломорканал», «Шахтерськие», «Север» та ін.; шостий – «Волна», «Прибой», «Норд».

Як бачимо – «Запорожці» були непростим, також надзвичайно престижним куривом. Заохочувала курити їх ще й свого роду тютюнова комбінація. Річ у тім, що київське підприємство налагодило випуск порожніх папіросних гільз з назвою «Запоріжжя». Більшу частину гільзи складав мундштук, решту – т.зв. курка. Між ними вставлялася фільтруюча прокладка. Кожен курець міг закладати у гільзу тютюн за своїм бажанням, у їх числі махорку чи самосад. Але напис на мундштуку свою роль відігравав, адже там було написано «Запоріжжя». До того ж – гільзи випускалися з іншими привабливими назвами. У ті роки молодь кидалася на все незвичайне, небачене – адже країна не так давно пережила руйнівну війну, зі слів її учасників сприймалося все передове, нове, прогресивне, що уявляли собі наші люди у розвинутішому Західному суспільстві.

Окремі з рідкісних і якісних папірос дійшли до наших днів. Зокрема, «Сальве» та «CAMEL» (фото). Останні були навіть історичні у нашому місті. До початку 2000-х років на торці одного з найбільших гастрономів у Кіровограді, розташованого на колишньому Комуністичному проспекті (тепер Студентський бульвар), було викладено з плитки кількох верблюдів (з англійської – камел), які нагадували пачку сигарет. Сьогодні цю картинку з будинку прибрали, як і ліквідували сам магазин – тепер там розташована приватна клініка

. Починаючи з 1980-х, моду українських курців складають, в основному, сигарети, переважно зарубіжного виробництва. Головною є наша «Прима» – легендарна українська марка сигарет, історія якої налічує понад 70 років. «Прима», хоч і без фільтру, але була однією з головних і затребуваних курильних виробів у нашій країні. Про неї казали – дешево і сердито: пачка коштувала усього 14 копійок. Тепер бренд-сім'я «Прима» включає марки «Прима Люкс», «Прима Срібна» та «Прима Класична».

Та чим би красивим, оригінально-художнім папіроси-сигарети не прикрашалися, які б фільтри, інші запобіжні засоби у них не ставили, загрозливі тексти на них не писали, вони залишаються шкідливими для здоров’я людей, особливо молодих. На жаль, тепер масово публічно смалять підлітки, юні дівчата, що, крім згуби курцям спричиняє і негативне ставлення до них. Ще з шкільних літ запам’яталися слова російського ліричного поета С. Щипачова: «На окурках след губной помады лишь брезгливость вызовет к тебе». Діти, жінки і куріння – речі у нормальному суспільстві не сумісні. Мої спогади – лиш для того, щоб молодь, яка захоплюється непотрібним заняттям, берегла себе від свідомого отруєння. Здоров’я – найдорожчий подарунок природи, його варто постійно берегти. У тому числі і від згубного нікотину. Для нас вистачає тепер і ковіду.

Юрій Матівос

Надрукувати