Серед масштабних подарунків до Дня міста – відкриття діагностичного центру, травмопункту, ЦНАПу, облаштування вулиці Полтавської, особлива перлина-подія – відреставроване приміщення музичної школи №1 імені Генріха Нейгауза та відкриття літнього концертного майданчика у її дворі.
Музична історія нашого міста надзвичайно багата й різноманітна. Але десятками років на культуру за іншими нагальними потребами завжди не вистачало грошей. У кращому випадку якісь крихти. Тож, прекрасний будинок – колишня лікарня Мейтуса, один з кращих у місті, творіння архітектора Якова Паученка, де уже майже 90 років міститься перша музична школа, досі жодного (!) разу не реставровувався.
Музикознавець, викладач Марина Долгих розповідає: «Робилися тут тільки косметичні ремонти. Дуже проблемним був дах, електропроводка і постійно рвалося опалення. Усе це тепер відремонтовано. Сюрприз до Дня міста для дітей надзвичайний – світлі класні кімнати, відновлена за сучасними технологіями ліпнина, реставровані кахлі кінця ХІХ ст., затишна концертна зала. І літній концертний майданчик з вежами і муралом, справжньою сценою. Враження надзвичайні!».
Валентина Ревенко, директор другої музичної школи, яка багато зробила для збереження і увічнення у рідному місті пам’яті композитора Юлія Мейтуса, теж зворушена: «Я – випускниця цієї школи і можу з певністю сказати, що це без перебільшення видатна подія і для міста, і для його майбутньої музичної еліти».
Навіть міський голова визнав: «Востаннє такі неймовірні емоції мене переповнювали, коли збудував храм. Я радий! Музична школа імені Нейгауза має колосальну творчу історію і вже теж перетворилася на храм музики».
* * *
Цей будинок – колишня лікарня Сергія Соломоновича Мейтуса, батька патріарха української опери Юлія Мейтуса. Родина мешкала на другому поверсі, лікарня містилась на першому. А з 1933 року тут музична школа №1, яка носить ім'я вчителя Юлія Сергійовича, видатного піаніста світу Генріха Нейгауза.
Серед митців, зірок першої величини, які жили і творили у нашому краї, композитор Юлій Мейтус – помітна постать. Більше семи десятків років активної творчої діяльності позначені і яскравим творчим обдаруванням і великою працездатністю, дають підстави говорити про нього, як про одного із засновників української радянської композиторської школи. Його музика, особливо інструментальна, складна, але не позбавлена вищої гармонії, новаторська, але й далека від тієї какофонії душевного розчарування і спустошення, яке в мистецтві сьогодні називають постмодерном.
У ній, безумовно, вчувається надзвичайно гармонійний, шляхетний та піднесений відголос музичного життя старого Єлисавета початку ХХ століття. Міста, де активно діяла музична школа Густава Нейгауза та Ольги Блюменфельд (сестри Фелікса Блюменфельда, професора Петербургської та Московської консерваторій, диригента Маріїнського театру), у якій викладав і Генріх Нейгауз. Учнем основоположника радянської музичної педагогіки був і Юлій Мейтус. Міста, де у приміщенні тоді не так давно створеного українського реалістичного професійного театру ставили дитячі опери (пізніше Юлій Сергійович напише 18 опер), де кожен навчальний заклад мав свій хор (до речі, акомпонуючи хору рідної класичної чоловічої гімназії, одинадцятирічний Юлій вперше публічно виконав окремі твори Миколи Лисенка та народні пісні в обробці Бориса Лятошинського), де, врешті, відбулися останні гастролі Ференца Ліста і вперше прозвучали “Вечорниці” Петра Ніщинського, де за кілька кварталів від чудового особняка батьків Мейтуса жив композитор Кароль Шимановський, який у 1919 році виїхав у Польщу і там сягнув вершин своєї слави.
Ми досі не придивилися до багатющого спадку, залишеного нам композитором українськими очима, аби примножити і підсилити духовність сучасника енергетикою його таланту, у якому синтезувалися і традиції минулого, і потуга майбутньої модерної нації. Варто сказати, що в незалежній Україні твори Мейтуса взагалі не видавалися, хоча це стосується не лише його одного – справи із нотовиданням у нашій державі нікудишні: ті, хто займається музикою, користуються або старими радянськими виданнями, або привозять ноти з інших країн, у першу чергу, з Росії.
Щодо Мейтуса, то він писав не лише опери, а й, наприклад, музику до перших звукових фільмів, був знайомий з Олександром Довженком, співпрацював з театром “Березіль” Леся Курбаса (саме тут він зустрів свою любов на все життя – Олександру Васильєву, у майбутньому заслужену артистку України, лібретистку його опер, вірну дружину, з якою прожив до кінця днів), листувався з багатьма українськими та російськими поетами, на слова яких написав понад 300 романсів.
У Кропивницькому, рідному місті Юлія Мейтуса, його музика звучить. У ДМШ№2 щороку відбуваються конкурси на краще виконання творів композитора-земляка, адже він багато писав для дітей. Один із циклів його дитячих творів прсвячений онукові Вітюші. Віктор Мейтус відвідував наше місто, був гостем кіровоградських імпрез пам’яті його діда.
Музей Юлія Мейтуса, який діє при другій музичній школі має чимало експонатів, працівники музею та учні листувалися з Юлієм Сергійовичем аж до самої його смерті (1997 рік).
Вдова Олександра Іванівна мала намір передати рідному місту чоловіка весь його кабінет разом з концертним роялем та іншими речами. Але поставила п’ять умов: вулицю, на якій розташований будинок, що належав батькам Юлія Сергійовича, перейменувати на вулицю Мейтуса, встановити на тому будинку меморіальну дошку, присвоїти ДМШ №2 ім’я Юлія Мейтуса, допомогти встановити на будинку по вулиці Володимирській у Києві, де композитор прожив пів віку, меморіальну дошку і посприяти увічненню його пам’яті на Байковому цвинтарі. Усі ці умови виконати не вийшло, і тепер, коли й Олександра Іванівна відійшла в інші світи, очевидно, повернути вже нічого неможливо…
Світлана Орел
