З каторги в колгоспі – на Донбас

Перегляди: 864

Після Другої світової війни на Донбас щороку прибували сотні тисяч людей, аби влаштуватися там на шахтах, інших промислових підприємствах. Для селян це був один з небагатьох способів вирватися з колгоспного рабства. Не від доброго життя подалася із села на Кіровоградщині в шахтарський край й Інна Браташ (теперішнє її прізвище – Нелюбова). Каже, втекла з каторги. Так вона, 83-літня жителька Володимирівки Кропивницького району, називає роботу в колгоспі.

«Намну на полі пшениці в карман, мати каші зварить»

– Й вісім класів не кончила, в доярки пішла, хоча вчитися дуже хотіла, – згадує Інна Кирилівна. – Мати заболіла, а нас, дітей, – троє, ще й бабушка. Їсти не було що. Сестри пухли з голоду. Батько з фронту не вернувся. Воєнкомат дав сімдесят рублів допомоги, а що ті сімдесят рублів? Хата – поганенька, без вікон. Воєнкомат наказав, щоб колхоз поставив її для нас. Працювали в колхозі тяжко. Сівалок не було – баби, діди з торбами вручну сіяли. Як пшениця поспіє – коні запрягають в жатки. Жінки біжать за жатками, в’яжуть. А хлопці по десять-одинадцять років складають снопи в копички. І я робила в жнива. Намну на полі пшениці в карман, мати каші зварить. Потім попросилася до корів. Йосип Венедиктович Могила, наш голова, каже: «Тобі п'ятнадцять років, а не дай Боже корова рогом... Я всю войну пройшов і цілим остався, а ти в тюрму мене хочеш посадить?». «Та ніхто вас в тюрму садить не буде», – кажу. Умовила. Дали мені п'ятнадцять нетелей, а вони – як з кізяка зліплені. Почистила їх. Вставала в чотири ночі. Вичищала кізяки, вивозила надвір. В рептусі на плечах носила аж звідтіля (показує вдалину – В.К.) парену солому. Рептух – сімдесят кілограм. Робила даром. На трудодень – триста грамів пшениці. Коли грошима почали давати, получала п’ятдесят чи шістдесят рублів. Ще й облігації заставляли купувати.

Ті кілька років роботи в колгоспі Нелюбова називає каторжними. Тим часом деякі однолітки продовжили навчання в школі (у Володимирівці вже діяла десятирічка), поступили в технікуми.

– Бо в них батьки були, за них було кому вступитися, – так пояснює цю несправедливість пенсіонерка. – Голова давав їм справки на паспорт.

«Нємєдлєнно розщитать і видать справку на паспорт»

– Сестри раніше мене на стройку в Донецьк завербувалися, – продовжує вона. – А я на шахту захотіла. Райком комсомолу саме путьовки видавав. Думаю, треба й собі вирватися. І мати каже: «Їдь куди хочеш». Я – до голови, а той не хоче відпускати: «В тебе група корів роздоєна. Хочеш, щоб мені їх задоїли?» Поїхала я в Кіровоград. Хлопці підкинули, які цеглу возили. Пішла до того дому, що коло нього Кіров стояв. Там всі чорти главні сиділи. Чоботи в калюжі помила, зайшла. Міліціонер: «Ви до кого?» «Прийшла вас підірвать» – кажу. Посміялися ми, питаю: «Де можу секретаря піймать?» Пустили мене до нього. Зайшла в кабінет й аж злякалася: там такий ковйор! А секретар: «Проходьте, у вас чобітки чисті». Пройшла я під стіною, сіла, розказую, та й заплакала: «Як у мене батька нема, то мені в колхозі треба лишатися?» Секретар спитав, як моя фамілія і дзвоне в наш колхоз. Чую, наш бухгалтер, Якименко, балакає. «Нємєдлєнно розщитать і видать справку на паспорт», – наказав секретар йому. І до мене: «От ми й рішили». Я не повірила йому. Думала, голова не дасть мені справки. Добралася в село, пішла до голови. Той: «Ну що, добилася?» А я: «Йосиповичу, ваші діти де? А я мушу в колхозі їшачить?» (Головин син у воєнному училищі вчився). Тоді голова: «Ось тобі справка, желаю щастя. Як не получиться, вертайся в колхоз, не линдай там».

«Хіба вони не заробили в совєтської власті по куску м’яса?»

За словами Інни Кирилівни, паспорт виготовили їй за добу, тож у визначений час сіла в Кіровограді в поїзд, що віз таких же, як і вона, завербованих, на Донбас, і було серед них багато випускників дитбудинку.

– Одправлялися в час ночі, – пам’ятає Нелюбова. – Аби ви бачили, в вагони одні завербовані сідали. В дорогу мені мати наварила крашанок, картошки, курку, сала взяла в брата, який саме свиню зарізав. А дєтдомовці мали по буханці на двох і по банці консервів. Одягнені легенько, а це ж перед зимою було. Бідні діти! Я така, що не вмовчу, гавкну. Сказала їхній сопровождающій: «Хіба вони не заробили в совєтської власті по куску м’яса?»

Далі Інна Нелюбова розповідає, що прибули вони під Іверське Олександрівського району Донецької області. Облаштовуватися допомагала військова частина – її силами поставлено намети з буржуйками, завезено «вугля», «машиняку дров». В одному з наметів облаштували їдальню. Прибульці отримали по тазку, по подушці, постіль. В’їзд до наметового містечка перегородили шлагбаумом.

– Дівчата боялися зимувати в палатках, я ж – ні. А дєтдомовці не вміли й розтопить пічку, – зауважує Інна Кирилівна. – Перезимували ми в палатках. Тим часом гуртожитки поставили – з водою, туалетами, кухнями. І столову построїли, і клуб, і два магазини.

«З шахти не вилазила»

Роботу в шахті Нелюбова описує так:

– Спершу кіньми возила породу. Нам у шахту спустили коней, там один дід їх і кормив, і напував. Кінь тягне дві вагонетки порожні або одну повну. Місяць ми вивозили породу, поки не добилися до вугля. А які умні коні! Як чуствує обвал чи шум води – з місця не зрушить. Впреться і стоїть. Потім я на паровозі робила. Машиністом, три місяці на це вчилася.

Паровозом Інна Кирилівна називає невеликий електровоз з відкритим місцем машиніста. І в забої вона побувала, з відбійним молотком.

– Стоїш на колінах і одламуєш куски вугля. Молоток – важкий. І трясе так, що оцей бік весь синій, – пенсіонерка показує на своє тіло.

А на «паровозі», за її словами, працювати було й не тяжко. Тільки от вугільний пил діймав, дуже шкідливий для здоров’я. Платили ж шахтарям добре, тому не обмежувала себе в харчах – не так, як у колгоспі.

– Я без м’яса, без ковбаси, без молока ніколи не була, – стверджує. – То не шахтьор, якщо м’яса не їсть. У суботу, в неділю – я виходна, ніхто мене не трогає.

– А дєтдомовці – ті нічого не хотіли робить, – Інна Кирилівна знову про випускників дитбудинку. – Були серед них і такі, що ворували. Я питала одну: «Ларисо, чого на роботу не йдеш?» Вона: «Мнє сказалі, што не буду работать і дєньгі получать». Я їй сказала: «Ми в колхозі пухли, з голоду помирали, щоб годувать вас у дєтдомі, а тепер ти робить не хочеш».

– Я з шахти не вилазила, плани на паровозі перевиполняла, – продовжує Нелюбова. – Там, на Донбасі, заміж вийшла. Чоловік на бульдозері робив. Фінський домик купили. Половину заплатили одразу, половину – в розстрочку. Й у партію там мене прийняли. Якось послали в Москву на с’єзд. Там запросто можна було до когось з правітєльства підійти. Підійшла я до одного, він питає: «Як робите, як кормлять?» Я йому: «Нас ніхто не корме, самі кормимося. Хто в столову ходить, хто дома варить». Тоді в столовій на 15 копійок могла наїстися.

«Я Путіну очі виколола б»

Років з десять Нелюбова трудилася в шахті. Повернулася (з чоловіком Миколою) у Володимирівку, бо потребувала підтримки мати. Влаштувалися, звісно ж, у колгоспі. Вона – дояркою, він – трактористом.

За словами Інни Нелюбової, в той час робота доярки була значно легшою, ніж у п’ятдесяті роки.

– Ми мали на фермі трактор, транспортьор, доїльні апарати, – пригадала. – А потім колхоз розпався. Я саме на пенсію йшла. Тепер получаю дві тисячі. А машина дров – десять тисяч.

Теперішні події на Донбасі Інна Кирилівна сприймає близько до серця.

– Я Путіну очі виколола б! – каже. – Нащо ти Донбас забрав? Ти його строїв?

Так, вона пам’ятає, якими були шахтарські селища, коли прибула на Донеччину за комсомольською путівкою:

– Шахтьори в землянках жили. Тільки димарі стирчали із землі…

Віктор Крупський

На знімках: Інна Нелюбова нині з онукою Софійкою, вона ж у молодості

Надрукувати