З минулим для майбутнього через терни парадоксів сучасності

Перегляди: 163

За багато років у журналістиці не раз доводилося зустрічатися із таким парадоксом: нездари й графомани самі напрошуються на шпальти ЗМІ та в екрани ТБ, а люди талановиті й творчі цим чомусь геть не переймаються, роками спокійно роблять свою справу без ажіотажу і створення штучних інформприводів. Новомиргородець Петро Іванович Озеров, безумовно, належить до малочисельної когорти других, хоча й попри природню скромність вже досить давно є медійною персоною та справжнім гуру на ниві краєзнавства.

Про його неабиякі заслуги й здобутки не один десяток разів розповідалося й показувалося на районному-обласному радіотелебаченні, друкувалося в різних газетах, журналах, книгах. Сам же він із просвітницькою метою веде в нашій районці рубрику “Енциклопедія Новомиргородщини”, тож, як мовиться, є людиною публічною, а відтак і знаною в містах на берегах не лише Висі, а й Інгулу та Дніпра. Цей факт підтверджують хоч би статті про палеоліт (середній та верхній), мезоліт-неоліт у співавторстві з науковцями Інституту археології НАНУ та Національного університету “Києво-Могилянська академія”, статуетка “Степового орла” –– відзнака Кіровоградської облради в галузі краєзнавства, а ще красномовніше повідає “Книга відгуків” музейної кімнати, що діє з 2013 року з легкої руки професора Леоніда Залізняка та тодішнього міського голови Якова Немировського. Чиїх щирих і захоплених власноруч писаних відгуків про зібране і відреставроване за власний кошт Петром Івановичем – від крем’яних артефактів часів кам’яної доби, кісток мамонта і до космічних об’єктів, предметів старовинного побуту й унікальних стародруків – там не почитаєш? Процитую бодай один, від В. Є. Панченка – літературного критика і одного з перших нардепів-демократів від Кіровоградщини: “Знайомство з музейною експозицією Петра Озерова для мене – бомба! Стільки рідкісних артефактів нагромаджено, такі скарби ховає новомиргородська земля!.. А щодо самого Петра Івановича, то я лише мимоволі згадав слова Івана Тургенєва: “Как скучен был бы мир, если бы в нем не было Дон Кихотов!..” Так і є! 21 серпня 2018 р.”. Погодьмося, гарні слова! Точні.

А ще є відгуку писаний …по-іспанськи! Громадянкою Аргентини Ліліан Сільвією Рєзніковою, яка з перекладачем спеціально прилетіла з іншої частини планети Земля до Новомиргорода (наголошую на цьому, бо достеменно знаю, що з місцевих посадовців ніхто жодного разу в музеї Озерова не бував, хоча в кафе, що поруч, бувають, а один добродій інколи й вилазить звідти... на чотирьох – В. П.) в пошуках даних про свого дідуся, який на початку ХХ століття навчався в Златопільській гімназії. Запрошуючи мене з колегою на цю зустріч, Петро Іванович розповів:

– Зателефонували учора, то я спочатку й не второпав звідки. Поцікавилися: чи це районний музей? Кажу: ні. А вони ламаною російською: “Нам нужен гасподин Озеров?”. Ну, який я “гаспадін”? Аж смішно!..

А й справді, – який? Він, швидше за все, – хранитель минувшини нашого краю, великий ентузіаст музейної справи, який б’ється, як риба об лід, аби передати новомиргородцям безцінний скарб – їхню історію! А вони, новомиргородці, в особі тих, хто себе називає “владою”, – ще один парадокс сучасності – пальцем об палець не вдарять, щоб отримати цю спадщину і самому збагатитися-порозумнішати, щоб щось й по собі хороше залишити для нащадків... Прямо біда, геть не пече це нікого в Новомиргороді! Зате пече... директорові Інституту археології НАНУ, член-кореспонденту НАНУ В.Чабаю, який зі столиці пише листа головам облради і облдержадміністрації “з повагою і надією на конструктивне вирішення висловлених питань” в т. ч. й щодо: “...підтримки просвітницької діяльності Озерова П. І. в рамках роботи музейної кімнати археологічних та краєзнавчих досліджень Новомиргородської міської ради в напрямку осучаснення засобів популяризації”.

Після цього листа приїхав один клерк із області, уважно слухав Петра Івановича години три, потім малював райдужні перспективи, а як дізнався, що в співрозмовника немає вищої освіти, то відразу скис... Боже мій! А я ж думав, що в ХХІ сторіччі цей радянський рудимент відмер. Зрештою, в нас же не тільки генпрокурор без спецосвіти, а й козак Гаврилюк якось управлявся у Верховній Раді! А скільки зоотехніків, будівельників і власників дипломів інших достойних професій у рідній неньці Україні “гарують” на місцях, де вони ні бе, ні ме, ні ку-ка-рє-ку? То чому тому, хто самотужки освоїв цілу історичну науку, зробив наукові відкриття, на основі яких люди у внз дисертації позахищали, хто брав участь у багатьох розкопках і чиїм прізвищем окремі з них названі, хто за власний кошт зібрав масу артефактів і документів, хто своїми руками облаштував музей, до якого приїздять іноземці з інших континентів – зась? Бачте, для чиновництва це не аргументи, їм, роботам, диплом подай! Решта їх не обходить! Словом, не дуже мені віриться в обіцянку з обласного центру про окреме приміщення “під музей” (колишнє статуправління, на ньому, між іншим, після звільнення міста від фашистських окупантів 11 березня 1944 вперше замайорів червоний стяг, це я нагадую щодо віку та стану будівлі, з таким успіхом можна було б запропонувати лікарню Г. Дмитрян, яка вже давно стала німим докором новомиргородцям про те, що вони... “Иваны родства непомнящие» – В. П.).

Петро ж Іванович, звісно, більший оптиміст, він сподівається на краще і мріє про збільшення музейної площі, що його зібрання не просто споглядатимуть земляки, а й самі потримають у руках численні експонати, погортають, приміром, сторінки нещодавно переплетених 79 підшивок районних газет, заглянуть у віконце відеокамери, якою знімалися передачі “40-го каналу”, переглядатимуть місцеву хроніку, оглядатимуть на стендах сотні унікальних місцевих фотографій минулих століть, кожна з яких – то ціла епоха! Приміром, як ось ця, яка покликала Ліліан Сільвію аж із Аргентини до Новомиргорода, щоб у руках потримати оригінал фото з її прапрадідусем. Довелося Петрові Івановичу гукати О. П. Чорноівана, аби той, знавець Златопільської минувшини (і не лише її! – В. П.), підсобив гості дізнатися якомога більше про її предків, які емігрували з України у 1928 році, бо зрозуміли, що нічого хорошого чекати від революціонерів, які зібралися “до основания разрушить старый мир” та побудувати “свой, новый”, не варто! Ті ж, які залишилися на рідній неньці, пройшовши революції, Світові і Громадянську війни, виживши в них, змогли хіба що забезпечити своїм праправнукам... виживання і аж ніяк не можливість подорожувати. Соромно, але багато українців за все своє життя й за межі області не виїжджали! Сумно...

Екскурсією аргентинська гостя залишилася задоволеною, дуже тішилася, що потримала в руках фотографію златопільських учнів, серед яких був і її прапрадідусь. Треба було бачити, як вона слухала грамофонну платівку із піснею “Рідна мати моя”, яку поставив Петро Іванович, записуючи одночасно український спів на свого смартфона, щось таки, мабуть, у ній українське дало про себе знати, защеміло серденько... Хочеться, щоб і в нас, місцевих, воно щеміло, коли мова йде про наше спільне минуле, яке ми зобов’язані не просто зберегти, а й донести до кожного земляка. А Петро Іванович з дорогою душею у цьому допоможе! Вже допомагає. То допоможіть йому й ви! Собі допоможіть!

Володимир Пісковий

P.S. Три роки минуло, як мій колега опублікував цей, сповнений гіркоти, текст. Але й досі, як свідчить Петро Озеров, справа не зрушилась ні на йоту. Створений і зібраний ним музей так і досі розміщується у одній кімнатці, де вже й пройти скоро буде ніде, не те що приймати гостей чи проводити екскурсії для допитливих дітей, яким конче цікаво потримати в руках той же камінець з космосу, якому мільйон років. На другий термін обрано молодого і енергійного голову міста Ігоря Забажана, який частенько у ФБ хвалиться оновленням благоустрою Новомиргорода, та чомусь не хоче допомогти музеєві. Чи просто не розуміє його неперехідної цінності? На жаль, з комуністичної епохи ми всі вийшли із викривленими уявленнями про пріорітет матеріального над духовним. То вже ж підказують міському голові. Чому ж не прислухаєтьсмя?

У Новомиргороді є до чого докласти рук. Тільки дві найвідоміші будівлі – колишня Златопільська гімназія і згадана лікарня Ганни Дмитрян потребують негайної реставрації і відновлення. Ясна річ, зробити це вкрай непросто. По-моєму, до кінця не вирішені там юридичні питання – чи належать ті приміщення громаді? Не кажучи вже про те, скільки мільйонів треба, аби привасти їх до пуття. Але ж – який би благодатний слід залишився в історії міста і в пам’яті нащадків! У приміщенні гімназії якраз би й розмістити музей Петра Івановича!

Новомиргород уже втратив один свій краєзнавчий музей. Колись квартирував він у храмі у Златополі, який зараз відновлено як культову споруду. Пам’ять не зберегла прізвища тодішнього директора, але досі пам’ятаю його захоплення і розповідь про унікальні експонати. Де вони зараз? Розтягли, розікрали, погубились. То що, ми хочемо втратити і зібране роками праці унікального знавця, саможертовної людини Петра Озерова?

Ще не раз перекладатимуться тротуари і перестелятимуться дороги, але щоб нові покоління мали у собі силу і любов будувати їх, їм конче необхідно розуміти – хто вони на цій землі.

Світлана Орел

Надрукувати