Забутий поет і герой

Перегляди: 563

Цьогорічний короткий візит у моє рідне місто Новомиргород подарував цікаву зустріч і відкриття імені призабутого поета і одного з тих, хто закладав підвалини незалежності України ще у роки комуністичного тоталітаризму.

…Ми йшли через центральну площу Новомиргорода, де замість похмурої фігури комуністичного ідола Леніна тепер фонтан і барвисті інсталяції, я розповідала своїм дорослим дітям про Миколаївський собор, який височів колись на місці районного будинку культури, про тричі репресованого дисидента Степана Кожум’яку, хатина якого була колись поруч, коли до нашої розмови приєднався літній інтелігентний чоловік. Інженер з Харкова, переселенець, родом із села Андріївки, найближчого до містечка, буквально через поле від центральної площі. Олександр Ковтун виявився одним з тих, хто шанує історію рідного краю, хоче знати про нього якомога більше.

Він у свою чергу розповів нам про свого земляка поета Олексія Тамка, репресованого на початку 50-их минулого століття. Здивувало, що це ім’я мало відоме у літературному середовищі краю. А вже з того, що вдалося довідатися про цього непересічного чоловіка з відкритих джерел (у військовий час до архівних справ доступу немає), стало зрозуміло: це людина, яка у роки сталінщини кинула виклик тоталітаризмові.

…Народився 25 березня 1925 року в селі Андріївка тодішнього Златопільського району в селянській родині Олександра Семеновича та Євдокії Іванівни Тамків. Всього в сім'ї було шестеро дітей — п'ять синів і донька. Олексій був найстаршим. Навчався в школі на відмінно. Під час німецької окупації його, ще підлітка, намагались забрати на каторжні роботи у Німеччину, але під час етапу він втік і деякий час переховувався. У березні 1944 року був мобілізований у Червону армію. Брав участь у боях в складі 1124 стрілецького полку 334 стрілецької дивізії 1-го Прибалтійського фронту на посаді телефоніста. Пройшов Європу. У грудні 1945 року у зв'язку з двома тяжкими пораненнями демобілізований. Мав інвалідність. За активну участь у війні нагороджений медалями, в тому числі медаллю «За відвагу». Працював вагарем колгоспу імені Хрущова в рідному селі. Заочно отримав незакінчену вищу освіту (фінансово-економічний інститут). Велику увагу приділяв самоосвіті.

Перший раз був заарештований Златопільським райвідділом МДБ на початку листопада 1951 року. Звинувачувався у агітації за створення Української самостійної держави, у тому, що «висловлював терористичні наміри стосовно керівників радянського уряду».

Ттретій том багатотомного вилдання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» дещо деталізує ці звинувачення: «Під час німецької окупації разом із ровесником-односельцем Федором Тамком читав і обговорював листівки від членів Української повстанської армії, які закликали вести боротьбу на два фронти – з німецькою і більшовицькою владами, за створення Української Самостійної Держави, висловлював терористичні наміри стосовно керівників радянського уряду». У довідці про репресованого його ровесника і односельця Федора Тамка теж знаходимо кілька цікавих моментів: «У вересні 1943-го мав стосунки з односельцями Олександром Терещенком та його товаришем Щербиною, які кликали його в Українську повстанську армію, залишили йому дві націоналістичні листівки, які Федір читав і обговорював із односельцями Олексою Тамком та Миколою Пецуном, всі троє готові були податись в УПА, але зв’язок загубився». Федора арештували відразу по війні, він помер у таборах у 1948-му.

Олексій Тамко, як формулювали органи, писав художні твори антирадянського змісту – при обшуку вилучено 51 рукопис обсягом 779 сторінок віршів, байок, оповідань, публіцистики з «наклепами на умови життя в СРСР та на колгоспний лад»; у 1948 році під час одвідин Златополя угорською делегацією мав намір передати рукописи за кордон, але не вдалося; писав також філософсько-економічні та на інші теми трактати “Рішення енергетичної проблеми”, “Один із способів боротьби за щорічне плодоношення саду”, “Будова Всесвіту”, “Походження людини”, “Місяць – наш супутник”, всього вісім рукописів. Уся та інтелектуальна праця була визнана шкідливою і навесні 1952 року репресивні органи спалили рукописи. На той час Олексій Тамко вже перебував у Дніпропетровській психіатричній лікарні, де пробув до березня 1952 року.

Ясна річ, він був психічно здоровим і, очевидно, боровся, аби довести це. І йому вдалося, бо тоді ж Кіровоградський обласний суд засудив Тамка до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Бойові нагороди теж відібрали. Уже після смерті Сталіна, у 1955-му, Верховний суд УРСР зменшив міру покарання до десяти, а через рік – до восьми років позбавлення волі у виправних таборах. Покарання відбував у Сибіру (м. Омськ).

Відбувши покарання, переїхав жити до родичів у Донбас (м. Ровеньки Луганської області). Деякий час працював вантажником на складі місцевої райспоживспілки. Але на волі пробув недовго. За п'ять віршів, що були розповсюджені самвидавом, Олексій Тамко вдруге заарештований 29 жовтня 1959 року. Засуджений Київським облсудом 28 грудня 1959 року до 5 років ВТТ. Звинувачення, вже за «новим» законом, прийнятим наприкінці 1958-го року, практично ті ж самі – заклики до зміни радянського ладу, порушення єдності території СРСР. Перебував у мордовських таборах суворого режиму. Звільнений у жовтні 1964. У подальшому працював чорноробом, каменярем. Був двічі одружений. Дітей не мав.

У незалежній Україні, фактично рівно через сорок один рік після арешту – у листопаді 1992-го, Олексій Тамко отримав реабілітацію. Був членом партії Конгрес українських націоналістів.

Попри досить великий творчий доробок, за життя майже нічого не видавалось. За часів незалежності дещо друкувалось в періодичних виданнях патріотичного спрямування. Вже після смерті вийшла невелика збірка віршів «Зустріч». Рукописи творів знаходяться у родичів. Серед них є автобіографічний роман з описами життя українського села 30-х років.

«Від першої до останньої сторінки у його творах — образ страдниці-України, що всупереч усім незгодам долає межу до волі. Його ненависть народилася конфліктною напругою власного і народного життя. Поет інтуїтивно відчуває народження затаєної з дитячих і юнацьких років правди, яка з часом вилилася в енергію прориву. І вона дала перші сходи — поезії, позначені болістю і гнівом, які були опалені полум'ям його синівського серця та чітким виокремленням громадянської позиції. Він увесь — відкритий нерв, у нього немає лякливого погляду самоцензора». Так написав про твори земляка Микола Суржок, поет, перекладач, просвітянин, один з тих, хто був у перших рядах боротьби за незалежність на Новомиргородщині.

Помер Олексій Тамко 31 січня 2009 в місті Ровеньки Луганської області.

Яке ж страшне життя було у цього чоловіка – арешти, концтабори, тюрми, забране право творити, спалені рукописи, і навіть на волі чорна робота, неможливість інтелектуальноїх прааці, відсутність шансу донести до людей своє слово, зрусифікований Донбас, де українське слід було пробивати через збільшовичену свідомість люду важче, ніж через пласти вугілля. Він не зламався, думав, творив. Його праці мають бути знайдені і видані.

У нинішніх воїнів-героїв були гідні попередники. Один з них – забутий поет і герой Олексій Тамко.

Світлана Орел

Надрукувати