Цього року Великдень припав на травневі свята. Як і тоді, у далекому 1937-му… Усі у нашій родині знали, що двоюрідний брат моєї мами Леонід Григорович Ружин – священик. Але у священичому одязі я його ніколи не бачила, він приїздив до нас – веселий, смаглявий, без бороди, мабуть, ще тоді, коли був дияконом у одному з храмів селища Капітанівка Новомиргородського району.
Від безпритульного до священика
За радянських часів служити священиком було якось маргінально, непрестижно. Чому ж він обрав такий шлях? У нашій родині ніколи не говорили про це. І лише через багато років я дещо зрозуміла: у Кіровоградському обласному архіві зберігається справа групи священиків, мирян та тодішнього архієпископа обновленської (як її називали в документах НКВС) православної церкви Кирила Квашенка, яких улітку 1937 року звинуватили в участі у контрреволюційній антирадянській організації. Одним із них був і священик храму села Грузького тодішнього Кіровоградського, нині Кропивницького району Григорій Ружин.
Але матеріали справи пояснювали тільки небажання родини говорити в радянський час на цю тему. А от щодо самого Леоніда Ружина, то виникло ще більше запитань. У матеріалах справи вказано, що Григорій Федотович не лише брав участь у контрреволюційній організації, а й підіслав свого малолітнього сина (йому тоді було одинадцять) Леоніда, аби той під час служби підпалив храм, щоб викликати обурення прихожан і звинуватити у цьому місцевих комсомольців. Вказується, що міліція провела розслідування цього факту, але так нічого й не виявила. Але у протоколі допиту Григорія Ружина сказано, що він визнає свою вину: так, посилав сина Леоніда підпалити храм.
Про те, якими методами в НКВС добивались визнання вини, сьогодні добре відомо. Очевидно, Григорій Федотович таким чином сподівався якось пом’якшити свою долю, аби не залишити напризволяще дітей. Бо ж його дружину Варвару (рідну сестру мого діда Степана) арештували ще у 1933-му році (її справа у масиві справ репресованих відсутня). Уже на початку 2000-их, її дочка, моя тітка Марія Двойнікова розповідала, що їхню матір арештували нібито по закону про п’ять колосків і вона померла у Кіровоградській тюрмі. У їхній сім’ї було семеро дітей. На момент арешту Григорія Федотовича троє ще були неповнолітніми. Найменший – Леонід. Звісно, йому довелося найважче.
Голодні, недоглянуті діти виживали хто як зумів. Дочка Леоніда Григоровича Клавдія Артеменко пригадує розповідь батька: після арешту Григорія Федотовича дітей вигнали з хати і вивезли за село. Леонід на все життя запам’ятав зірочку на кашкеті того, хто позбавив їх домівки, затишку, батьківської любові. Вона для нього стала символом біди і зла. Злидні і голод вели його до храмів довколишніх сіл. Лише там він знаходив і прихильне слово, і шматок хліба. Церковні відправи він любив і знав, тож з ранніх літ став прислуговувати у храмах, довгий час був дияконом. І хоч не мав відповідної освіти, але вже на початку 70-их років отримав і сан священика. Короткий час служив у селі Клинове Голованівського району, довше – у селі Глодоси Новоукраїнського. Та через хворобу, яку тодішні лікарі не зуміли правильно діагностувати, рано пішов з життя.
«Ліквідація Синоду викликала шквал обурення…»
Більшість справ 1937-го року притягнуті за вуха і шиті білими нитками. Коли рознарядка на «ворогів народу» спускалася зверху, а місцеві енкавеесники її виконували і перевиконували, ясна річ, говорити про достовірність «викриттів» можна лише відносно. У ті роки контрреволюційні організації викривали буквально пачками. Здебільшого це були вигадки самих слідчих. Та незадоволення Радянською владою все ж тоді існувало. Здоровий глузд навіть потужній репресивній системі убити було важко.
Тож, архієпископ Кирило Квашенко, очевидно, під диктовку слідчого розповідав: «Одним из наиболее активных участников нашей организации был Ружин, который, как он мне лично докладывал, сумел организовать и сколотить вокруг церкви актив верующих из числа наиболее антисоветски настроеных лиц, с которыми Ружин поддерживал тесную связь и проводил через них всю работу по осуществлению задач нашей организации. …Ружин также систематически информировал меня о положении в колхозах, о настроении колхозников, при этом также говорил, что он, Ружин, систематически обрабатывает колхозников, которые посещают его по религиозным обрядам – крещение детей и другим, в антисоветском духе, всячески компрометируя колхозный строй, вызывая к нему ненависть колхозников».
У всьому цьому правдою могли бути тільки антирадянські настрої селян і священства, а будь-які обрядові дії – хрещення чи відспівування померлих апріорі становили загрозу «новому міру», тоді ще не абсолютно «руському» за формою, але такому ж по суті.
Свідчення Кирила Квашенка можуть становити інтерес (якщо, звісно, відкинути мішуру про контрреволюцію) і з точки зору розвитку релігійного життя та нинішнього становлення українського православ’я: «…Был вовлечон в организацию митрополитом Киевским Александром Чекановским в 1935 году. При Греческом соборе (кафедральний храм УПЦ МП у Кропивницькому – С.О.) созывал конспиративные собрания, где ми говорили о единении верующих для антисоветской деятельности. Нашей целью также было нзбрание в состав украинского правительства митрополита Чекановского, а меня – в Кировский (місто тоді називалось Кірово – С.О.) городской совет. (…) Ликвидация Синода в конце 1934-го года вызвала бурю негодования среди обновленческого духовенства, особенно сторонников украинской автокефалии, каковим являюсь и я. Это мероприятие расценивалось как насилие Соввласти над церковью и подавляющая часть епископов выступила против подчинения Украинской обновленческой церкви Москве. Чекановский же здесь сманеврировал, чтобы добится своего назначения Киевским митрополитом внешне признал ликвидацию Синода и автокефалии. (…) Чекановский мне не раз говорил, что давно пора объединится с тихоновцами перед общим врагом – безверием, проповедуемым Соввластью. (…) Я здесь, в Кирово, находил с ними общий язык».
Та визнання вини не врятувало ні архієпископа, ні інших арештованих. Буквально через три місяці, 19 жовтня, Кирила Квашенка, Григорія Ружина та священика Грецького собору Михайла Гусаренка розстріляли, інші тринадцятеро отримали по десять років таборів.
* * *
Ця справа потрапила мені до рук, коли вже ні Леоніда Григоровича, ні моєї мами, яка знала адреси його дітей, не було в живих. Тож, дізнатись, чи підпалював Леонід храм і як там все було насправді, ніби вже було й неможливо. Але інша моя двоюрідна тітка – Галя показала стареньку чорно-білу фотографію кінця 40-их років, де зафіксовано зустріч частини нашого великого роду (у прадідів Лавріна та Варлама було по дев’ятеро дітей, а у ніжинського діда Якова – 14. Багатьох понищено, але ж залишились нащадки – пів України родичів!). У часи лихоліття старший син Григорія Ружина Дмитро виїхав у Грузію, а після Другої світової завітав у рідний край і зібрав родину, тож залишилось фото-пам’ять. У місцевих ЗМІ я опублікувала це фото із короткою розповівддю про цю гілку нашого роду. І …відгукнулась онучка Леоніда Григоровича – Юля Ружин. Виявляється, його діти (із шести – п’ятеро живі, жива була і дружина Марія, у квітні минулого року у віці 92 роки відійшла у інший світ) досі мешкають у Глодосах. Вони й розповівли мені – що ж відбулося тоді, у далеких 30-их з підпалом храму.
Якогось року перед арештом Григорія Федотовича православний Великдень співпав із пролетарським святом 1 травня. Віруючі, звісно, зібрались у храмі, а комсомольці – неподалік у клубі. Настрій у молоді, очевидно, був на піднесенні, тож вирішили випробувати Божу силу: чи врятує він темних вірян? Підпалили храм і підперди двері, аби ті не могли вийти. Та комсомольці, мабуть, не знали, що у вівтарі є вихід на вулицю. Але ж у вівтар стороннім – не можна! Отець Григорій, ставши на коліна, попросив у Бога дозволу і благословення на порятунок людей і випустив їх з палаючого храму. А версія про сина Леоніда, якого Григорій Ружин нібито послав підпалювати храм, виявлється, була просто вигадкою енкавеесівців, які знали про підпал та обурення селян з цього приводу.
Вже пізніше віруючі рятували Леоніда від голоду і холоду…
Світлана Орел
На фото: Кирило Квашенко (у центрі) із репресованими священиками, другий справа Григорій Ружин; Леонід Ружин; Леонід Ружин з братами (фото з домашнього архіву Клавдії Артеменко)