Україна відзначає 150-річчя Лесі Українки. Творчість цієї тендітної жінки – одна з наших духовних опор. Мало хто знає, що бувала вона і в нашому степовому краї. (Продовження. Початок –
З вагонного вікна вони мали догледіти на пероні знайомі за фотографією довгі вуса славного чоловіка Миколи Левитського. Ще з першого погляду збагнула, що він хіба років на десять старший від неї. За переконанням гостей, повинен був на знак привітання чекати гостей з шанобливо знятим кашкетом у руці, чи ним радо вимахувати... Але на пероні нікого не було. Вже тільки це їх обох здивувало й напружило. Однак робити нічого, сестри самотужки найняли екіпаж і поїхали на вулицю Кавказьку за попередньо відомою їм адресою, де мешкав, як тепер з’ясувалося, не надто уважний, “наскрізь щирий і правдомовний” артільник.
Їхали міським путівцем від двірця спочатку донизу, уявляючи, що дуже скоро дістануться річки. Щебетун візник показував різні важливі місцеві закапелки, зосібна трамвайну лінію, що, як з’ясувалося, була чи не першою в імперії; починалася від двірця, а закінчувалася в міському саду, на виду старезного так званого дуба Потьомкіна. Ось уже легко проминули центр і скоро вибралися мало не за місто.
Згодом Левитский по-своєму переказував неочікуване непорозуміння: “Леся Українка обіщала мені, що приїде до нас в Херсонщину подивитися на спілки. Я був дуже радий цьому й зарані дякував їй, але знаючи, яке це тяжке для неї завдання, тим більше, що прийдеться ще й на конях їхати скілька десятків верстов, мало надіявся бачити нашу золоту Лесю в себе та в спілках. Коли якось дають мені знати мої домашні, що приїхали до нас якісь дві баришні та питають мене. Вихожу і од радости сам собі не вірю – на звощику сидить Леся з сестрою своєю і так славно, приязно усміхаються обоєчко. "А ми до вас, Миколо Володимировичу... А що, може, не сподівалися?" Я ж був невимовно радий”.
Розгублений Левитський стяв біля своєї кам’яниці й тільки розводив руками. Дружини на ту пору в нього вже не значилося. А сусіди про дивне одруження канцеляриста з випадковою тульською тіткою, з якою він познайомився нібито в сусідній з Єлисаветградом Олександрії (там заробляв собі на хліб у земстві), охоче переказували різні веселі історії. Як вона приїхала до нього, як завзято стала тут порядкувати, категорично заборонила чоловікові розмовляти українською та носити вишивані сорочки. Навіть нібито намагалася серед ночі обрізати йому довгі козацькі вуса. Але тоді не стерпів Левитський і... прогнав її. З такої неординарної історії потішався весь згуртований навколо місцевої "Громади" степовий український світ.
А популярним діяльний Левитський став через те, що був пропагандистом вельми модних, однак значною мірою міфічних артілей. З повагою його так і називали – артільним батьком. Він першу артіль заснував у Федварі, своєму рідному селі неподалік Єлисаветграда. Потім зумів втягнути в цю, як тоді багато хто вважав, авантюрну справу, більше схожу на масовий психоз, серйозного чоловіка, яким був, наприклад, Іван Карпович Тобілевич. І той через насправді безхитре артільництво Миколи Левицького мало... не збанкрутів. І вже скоро з'ясувалося: нібито ніяких артілей, що значилися на паперах, не існувало (в цьому недоброзичливці намагалися переконати Івана Карповича), а селяни довірливих Миколу Левитського та Івана Тобілевича просто обдурили, отримавши за діяльної участі останнього дешеві кредити. Тоді Іван Карпович навіть судився з Левитським, бо таким чином так само втрапив у серйозний конфуз. Ентузіаст писав і друкував свої теоретичні статті про перспективність артілей, їх охоче друкували, на нього, як теоретика та фахівця, охоче посилалися.
Зрештою, коли якось у Києві емоційний вусань Микола Левитський протягом кількох годин захоплено малював перед Лесею Українкою фантастично-ілюзорні картини української селянської артільної ідилії, то вона, як і інші, на його химерний гачок теж довірливо попалася, не уявляючи, як усе згодом обернеться. Ось і тепер на Кавказьку вулицю сестри приїхали, як виходило, зовсім несподівано для вусатого артільного батька, який від неочікуваного візиту навіть неприховано розгубився.
Ясна річ, різносолів для сестер Косачів у його холостяцькій хаті не виявилося. А дивилися на них лише кілька небагатих кімнат зі старими меблями, в яких було зовсім недомовито. Для притлумненого господаря залишалося з гостями домовлятися: мовляв, розсиджуватися їм тепер не варто, а тому гайда зараз же в якусь із ближчих артілей. "Найкраще в Аджамку... Це два десятка верст", – розсудливо порадив Микола Васильович.
Й от уже м'яко стелиться, як буває в степовому краї тільки в перший літній місяць, рівна, наче стріла, дорога – майже два десятки верст. Волосне село Аджамка стелиться перед несподіваними гостями розлого, недбало й здається нескінченним. Микола Васильович відразу кермує до свого доброго знайомця, священика отця Олексія Коцаря. Мешкає він у Третій Сотні (так у селі ще за аракчеєвським статутом називають кутки). Проїжджають гості повз високу могилу: вона в самому центрі старовинного села.
Левитський розповідає: «Тут називається це диво Могилою самарянки. Час від часу справді в ній знаходять оброблене древньою людиною камінне знаряддя, прикраси, зброю... Ще й так кажуть аджамці: з землі дістаються їм подарунки від самарянки, але кожного разу їх слід у неї заслужити».
Збирався приїхати до Аджамки й Дмитро Яворницький. Але зараз орудує в селі єлисаветградський учитель Володимир Ястребов, аж занадто активний і невтомний чоловік.
Нібито колись на могилі розгортав намети кримський хан Керим-Гірей. Саму Аджамку він тоді спалив, не залишив нікого в живих з її мешканців. Це була остання пригода татарських ханів у цьому краю, більше їх сюди запорожці не пустили. Про себе Микола Левицький розповідав, як малим його записали в Єлисаветградську жіночу гімназію. Виявляється, в ній тоді були класи маленьких хлопчиків. А гімназійний курс пройшов у Златополі.
За розмовами не помітили, як дорога враз рушила в глибоку яругу, порослу пасмами бузини, вухатими лопухами та високими травами. Збоку одиноко виглядав лише мурований з каменя млин. І вже зовсім віддалік виблискував промитий молодим літнім сонцем став, довкола якого видніла череда старих верб.
– Тут завжди були господарями військові, – пояснив сестрам Микола Васильович. – І село в усі часи було військовим, державним, не кріпацьким.
Хата отця Коцаря красувалася в центрі Третьої Сотні. Була під бляхою, обіч неї – розлога й самотня, наче вдовиця, яблуня. Ворота попівської садиби дивилися майже впритул до молодого парку. А в його глибині, серед ще доволі кволих дерев, виднілися гостроверха церква поруч з червоної цегли школою.
Щойно приїжджі спинилися, як з двору священика вийшов їм назустріч сам господар і з ним ще кілька людей. Гостей одразу покликали до хати. А Леся вже встигла звернути увагу на світлоокого хлопчика років семи. Він не зводив з прибульців величезних блакитних очей, мило усміхався і скидався на янгола. "Як звати тебе?" – запитала в нього. "Сидорком... – відповів і одразу ж, густо червоніючи, виправився: – Сидором Бєльським".
За столом Левитський якось само собою знову згадав Могилу самарянки. Й отець Олексій охоче повідав, як дещо зі знайдених на загадковій могилі старожитностей місцеві час від часу приносили, зосібна, і йому: зо два десятки древніх стріл, хтознаколишні ножі, може, татарські, кресала, металічні прикраси для коней... Потім він охоче віддав знахідки херсонському археологу Віктору Гошкевичу: нехай тямущі люди вивчають аджамські старожитності з наукової точки зору.
Розмови за столом помітно затягувалися, всім хотілося наговоритися в присутності таких особливих гостей, тим часом до вікон уже підступався вечір. Микола Левицький згадував про свої московські університетські роки. Й тоді Леся раптом, здавалося навіть випадково, знову побачила янголоподібного хлопчика: він сидів у дальньому кінці кімнати й увесь цей час не зводив з неї очей. А коли отець Олексій став кликати всіх у парк, на свіже вечірньої пори повітря, то Сидірко вже стояв поруч з Лесею.
– Й у мене, – дивлячись на гостю своїми величезними очиськами, рішуче мовив, – також є подарунок від самарянки...
Леся навіть не встигла щось йому відповісти, а янголоподібного хлопчика вже й слід пропав.
Потім вони йшли до церкви. Микола Васильович згадував свій попередній приїзд до Аджамки; розповідав, як для ревізії артілей у гурті з місцевим старостою ходив у поле, дивувався безсумнівним успіхам місцевих роботящих селян. "Ось завтра, – емоційно переконував сестер Косач, -= самі ви й побачите...".
Після того як усі гуртом оглянули церкву, разом валкою вирушили до школи. Побудувало ії земство зовсім недавно, цегла аж виблискувала проти вечірнього червневого сонця. Була школа цікавої, в чомусь модерної архітектури. Й Леся про це сказала священику. А він згадав, що будував навчальню хтось із визнаних єлисаветградських майстрів. Довго його довелося просити, але всі залишися задоволеними.
Вона тим часом уже встигла забути про дивного хлопчину Сидора Бєльського, аж тут знову його побачила: тепер він, стоячи на широкому шкільному ганку, тримав у руках якусь химерну річ, за формою вона була схожа на люстерко. "Це вам, – мовив хлопець, всміхаючись і аж ніби випромінюючи світло. – Адже це якраз те, що тільки я один в Аджамці маю від самарянки. Але нині воно вам потрібніше...".
Більше того вечора вона його не бачила. А от стародавнє люстерко від міфічної самарянки зі степового села Аджамки, в якому вже давно нічого не можна було роздивитися, з чорними нерівними напливами поїденого часом металу, зі щербинами й древніми густими непевними плямами, погнуте й малопривабливе, в неї ось так, зовсім, здавалося б, не очікувано, залишилося. Вона розгублено тримала його в руках перед зовсім ще новою аджамською школою й навіть не уявляла, що слід з цим предметом робити далі. Запитала в сестри, але й та тільки здвигнула плечима, й тоді знічена Леся поклала нежданий подарунок дивакуватого аджамського хлопчика до своєї валізи (хоча й робила це, як самій здалося, з очевидним острахом). Їй тоді навіть подумалося: історія з люстерком на цьому не закінчиться... Однак сама себе тут же заспокоїла: "Дурниці, ото вже справді дурниці...". Вона про нього не наважилася згадати й у листі в Болгарію до Ліди Драгоманової-Шишманової. Написала тоді про Левицького, його артілі. “У нас на Різдво був самий модний чоловік "устроитель земледельческих артелей" пан Левитський, чоловік інтересний енергією і отсутствієм всякого нам так рідного гамлетизма. Його віра в своє діло заражає тим більше, що основується на фактах. Я посилаю "Артельный договор" Левитського (по сьому типу устроєно 85 артелей в Катеринославській губернії) з просьбою показати його всім, хто інтересується такими ділами, і прислати мені, або просто Левитському в Єлисаветград відомості про економічний стан в Болгарії і про кооперативну справу в ній. Ваша Леся”.
А тієї пам’ятної ночі в Аджамці їй приснився сон. Ніби вона прийшла на Могилу самарянки й була здивована тим, що там звідкись узялася кам'яна башта: вдень її ще не було. "Так це ж і є башта самарянки..." – каже Лесі хтось, і вона раптом бачить, що пояснює їй не хто інший, а чудний окатий хлопчик з будинку отця Коцаря. Вранці за сніданком свій незрозумілий сон Леся розповіла присутнім, але вони, як їй здалося, переказу навіть не здивувалися. Що ж означає та башта? – тривожно думалося Лесі.
Потім вони виїжджали в поле, де тієї пори працювали учасники хліборобської спілки. Микола Васильович радо знайомив своїх гостей з селянами, він кожного знав на ім'я, а вони своєю чергою поважно підходили, віталися, й це Лесі нагадувало якусь ідилічну виставу з наперед розписаними ролями й завчасно відрепетируваними репліками. Потім Левитський, зиркаючи на всіх очима щасливого переможця, ніби запаленими ліхтарями, мовляв, знай наших, багатослівно розповідав, скільки він зумів узяти для них, артільників з Аджамки, дешевого кредиту. Селяни знову схвально кивали головами, але висловлюватися й далі не поспішали.
Тим часом Лесі подобалося в літньому херсонському степу. Навіть починало здаватися, що ось-ось у неї з’являться крила й вона полетить аж під височенні, ледь-ледь промальовані хмари, де нині виспівує одинокий і до нестями щасливий у своїй одинокості жайвір. Та й вона сама більше не почувалася немічною, хворою, знервованою, якою була ще вчора, тільки плануючи поїздку спочатку в Єлисаветград, а потім у Гадяч та Колодяжне. Звідки ж узялося, а потім яскраво проявилося в ній це дивовижне відчуття легкості, такого омріяного здоров'я? Хто подарував їй теперішню щасливу, може, й короткочасну відстороненість від хвороб, лікарів, наказів стерегтися холодів і протягів? Цього вона ніяк не могла збагнути, але почувала себе не хворою й немічною, а якраз цілком здоровою, переповненою енергією й щастям. І такого відчуття не було в ній дуже давно. Та й, зрештою, в останні дні стільки всього пережила.
Спочатку важка дорога з Криму в Одесу, потім коротка змушена зупинка в причорноморському місті, слідом за цим поїзд-лінтюх, що колихав їх з сестрою мало не пів доби, а тепер ось ще й дорога під гарячим степовим червневим сонцем... Але втоми насправді чомусь зовсім у ній немає!.. Лесі враз згадалося написане нею лише кілька місяців тому: "Чудне життя... якби часами серце живим жалем і болем не проймалося, не знала б я, чи справді живу, чи тільки мріється мені життя крізь сон".
Але сьогодні в неї був зовсім інший настрій: їй трепетно хотілося жити, вона не могла дочекатися хвилини, коли невідкладно вирушить і на Гадяч, і в рідне Колодяжне, як і обіцяла татові. А ще захотілося писати, неодмінно писати...
Навіть уже коли знову поверталися з поля в село, рівномірно відлічуючи одну балку за іншою, наче це щаблі якоїсь гігантської драбини, розкладеної безкраїм степом від горизонту до горизонту, а Микола Васильович учергове весело розповідав їм про свої пригоди часів студентства, олександрійського загумінкового канцелярування, адвокатури в Єлисаветграді, в Лесі з голови не йшов її ж рядок: "Чи справді я живу, чи тільки мріється мені життя крізь сон...".
Т оді нарешті й вирішила: то, може, винне в змінах її настрою та загального емоційного стану якраз химерне люстерко від досі їй не відомої, загадкової самарянки з просторого степового краю? Знайшовши колись у самісінькому центрі українського простору, свій прихисток, вона й далі, через століття й тисячоліття, всевладно продовжує царювати в неозорому степовому краї. Нематеріальна, ефемерна самарянка, щоночі невтомно й уперто поновлює на горі свій ідеальний палац, але ранком він знову кудись зникає, стає невидимим, і тому його ніколи не бачать звичайні люди. Зрештою, хіба не те саме відбувається й у неї, недовченої музикантки й поетки Лесі Українки? Й навіть ідеальний палац, що вона його так само постійно будує, поновлює – це надія, що роками веде її за собою, тримає, навіть знесилену, на цьому світі? Отже, виходить, що вона та ж сама самарянка. Це відчував і малий Сидорко, адже не випадково сказав: “Вам це потрібніше, ніж мені”. В кожному разі, тутешні люди напевно знають, що їхня не видима нікому сторонньому чи випадковому самарянка в аджамських околицях всевладна й всесильна; адже вона – цариця. Тому й не здивувався ніхто за столом в отця Олексія Коцаря, коли випадкова, приїжджа чужа людина вранці довірливо й наївно їм розповідала свій нібито дивний сон. Однак це був, як вона тепер розуміє, лише очевидний і безперечний знак: самарянка з далекого минулого простягала руку самарянці із зовсім іншого часу в нинішній, модерний і направду неймовірний. Може, вона навіть очікувала на її приїзд. Чи сама й організувала його. Й ні до чого тут ані славний Микола Васильович Левитський, ані скромні та працьовиті аджамські артільники. Але є тут янголоподібне дитя, що з'єднало їх. Ось у цьому й головна причина: в подарованому їй люстеркові. Так, так, причиною зміни настрою і її загального стану може бути тільки химерна пожертва мінливої прадавньої самарянки, хазяйки кургану. Й цей символічний дарунок передав їй, немічній, знищеній страшними хворобами чужинці, безгрішний аджамський хлопчик. Певно, древнє люстерко таки має в собі особливу магічну силу.
Почастувавши своїх гостей добрим обідом у затишку крислатої яблуні (а таки й справді чимось схоже дерево на вдову...), отець Коцар провів їх до самісінької межі села. Їхали й повз Могилу самарянки. Потім усі гуртом знову спускалися в розкішну зелену балку, звідти віддалік уже цілком знайомо проглядався хто зна коли мурований млин, а за ним був вигін – старий базарний майдан. Вона згадала: але ж має бути й став... І він справді раптом бризнув на них світлим променем, ніби привітав своїх старих знайомих.
Біля Могили самарянки спинилися тільки на хвилю. Микола Васильович, поправляючи свої королівські вуса, обіцяв хлібосольному отцю Олексію не баритися, а неодмінно приїхати в Аджамку ще й восени. Тим часом Леся не зводила очей з вершини високого кургану. Верхівка, злегка взята ковилою, була точно такою ж, як і вчора: жодних слідів башти на ній не помічалося. Раптом Лесі згадалося: дивного хлопчика Сидора після такої неочікуваної зустрічі в школі, коли він на ганку подарував ій люстерко, вона, як виявилося, більше не бачила. А тепер і подякувати нікому...
Несподівана згадка сколихнула щось у ній, примусила серце гостро стиснутися. Вона, ніби це щось уже значило, тут же заспішила, заметушилася, стала похапцем шукати у валізі чуже загадкове люстерко, але його там не було.
Микола Левитський тим часом уже зручно всідався в екіпаж: попереду на них чекали ще майже два десятки верст до повітового Єлисавета. Розуміння невипадковості останніх подій, що трапилися з ними в Аджамці, було очевидним, але ніхто з них трьох навіть не намагалися це усвідомлювати. Леся ж згадала улюблену приказку бабуні: “Наша свідомість виткана, як правило, із сірого та незбагненного. Натомість самі ми належимо до створінь, що давно втратили будь-які орієнтири”.
Люстерко, подарунок від міфічної аджамської самарянки, не знайшлося й пізніше. Леся, збентежена пригодою, так нічого про нього й не сказала сестрі, а в значно пізнішому листі до Ольги якось коротко приписала: "Тепер у Києві й Левитський, але я його ще дуже мало бачила, на вулиці на одну хвилину, він казав, що прийде до нас". Та й у повідомленні з Гадяча до дядини Людмили Драгоманової в кінці червня вона тільки побіжно вточнила – "Поправилася, як літо встановилось...".
* * *
А от окатий аджамський хлопчик Сидорко Бєльський, улюбленець хлібосольного отця Олексія Коцаря, з часом виріс, він навіть став учитися в Одеському (раніше Новороському) університеті на вчителя. Але там його, як і багатьох інших українців, без усякої причини якогось сумного дня арештували, на кілька місяців посадили до підвалів НКВС. І все ж учителем він став, а потім протягом усього довгого життя невтомно викладав рідну літературу в сільських школах колишньої Херсонщини. Розповідав учням також про свою дивовижну, випадкову зустріч з Лесею Українкою в червні 1898 року в своєму рідному селі. Але й він ніколи не згадував про подарунок самарянки, що його передав колись двадцятисемирічній поетесі.
Коли ж Сидір Вакулович Бєльський помер, то в його паперах знайшли вірш, що називався "Спомин". "Аджамка. Рідна Третя Сотня. Хатина. Яблуня самотня. Над ставом шум вербових віт. Шовки небес прозоро-сині, в гаю дзвінкі пісні пташині. Я вперше тут побачив світ".
Григорій Гусейнов