Уявіть собі час, коли в більшості країн Європи жінка була лише тінню свого чоловіка, позбавлена права голосу та власності. А тепер погляньте на Україну епохи Гетьманщини: тут жінка самостійно купує землю, веде судові битви за спадок і керує маєтками, поки чоловік роками перебуває в походах. Це не була епоха безправності — навпаки, статус українки того часу базувався на чітких правових нормах Литовського статуту та реальній економічній силі.
Одним із ключових інструментів цієї незалежності було право на материзну. Це було майно, що передавалося виключно по жіночій лінії, і чоловік не мав жодного юридичного права торкатися цього капіталу без згоди дружини. Це робило жінку не просто супутницею, а повноправним фінансовим партнером. У козацьких реєстрах XVIII століття ми бачимо сотні імен жінок, які виступають як самостійні глави домогосподарств, сплачують податки до військового скарбу та тримають у своїх руках економіку цілих регіонів.
Сила жіночої ролі особливо виразно проявлялася в її здатності бути дипломатом тилу. Відомі випадки, коли дружини козацької старшини не просто розпоряджалися фінансами, а й фактично керували політичними процесами на місцях. Вони приймали іноземних послів, вели листування з гетьманом та церквою. Наприклад, саме жінки часто ставали фундаторками монастирів та шкіл, самостійно визначаючи, куди спрямовувати сімейні капітали. Це вимагало високої освіти: дівчат віддавали до дякових шкіл нарівні з хлопцями, тож вміння читати складні юридичні акти та вести розрахунки було звичною справою для господині того часу.
Статус підкреслювався і через витончену культуру побуту. У XVIII столітті володіння скляним посудом — гутними склянками чи кубками з гравіюванням — було прямим маркером приналежності до еліти. Скло коштувало надзвичайно дорого, і саме жінка як розпорядниця дому вирішувала, як демонструвати цей капітал. Виставити на стіл кришталеву карафку означало заявити про високий ранг родини та її зв'язок із європейською модою. Скляні вироби детально описувалися в реєстрах приданого, адже вони цінувалися нарівні з дорогоцінними металами та передавалися у спадок як стратегічний актив.
Жінка тієї доби була активним суб’єктом, який тримав на собі культурний та економічний хребет країни. Її вплив не обмежувався стінами хати — він поширювався на суди, ярмарки та політичні зали. Це була епоха самодостатності, де право власності та освіта формували характер, здатний витримувати будь-які виклики історії.
Ми звикли бачити історію через блиск шабель, але справжня міцність держави трималася і на цих вольових жінках. Вони не просто чекали з війни — вони будували світ, у який варто було повертатися. Це спадок жіночої гідності, де м’якість оксамиту завжди поєднувалася з непохитністю в рішеннях, закладаючи фундамент нашої сучасної ідентичності.
Немислимий і нинішній час без такої ролі української жінки.
З інтернету