35 років цій фотографії, зробленій за тисячі кілометрів від України – у США! Рівно стільки ж, скільки нашій відродженій Державі.
Мама, Галина Могильницька, тоді вперше отримавши можливість виїхати за кордон за викликом подруги – правозахисниці-патріотки Ніни Строкатої-Караванської, запрошена була виступити на з'їзді одного із найактивніших жіночих осередків США – "Українського Золотого Хреста".
Захід традиційно відбувався на терені оселі ім. Олега Ольжича у місті Лігайтон (штат Пенсильванія, США), придбаній у 1957 році Центральною управою Організації державного відродження України.
За кілька хвилин, щойно мама закінчить виступ, зійде з трибуни, двері зали розчахнуться і солідний, більш ніж 80-літній український церковний і політичний діяч, фінансист доктор Володимир Пушкар, влетівши до зали, заволає: "ПРОГОЛОСУВАЛИ!! Є – НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА!!!".
І, як згадувала мама, поважні, здебільшого літні люди позривались з місць, сміялись і плакали, обнімались, стрибали, як діти, гукали "Слава! Слава!", і знову ридали від щастя – їхня мрія здійснилась!
Плакала і раділа й мама, якій тоді було вже 54 роки і вона розуміла, що більша частина її життя вже минула. Того дня вона написала вірш: "24 серпня 1991 року":
Воля!
Воля віднині!
Мостіте мости кленові!
Прапорів жовто-синіх у небі
Розкрилення повів.
"Ще не вмерла"!
(Й не вмре вже), –
Рветься з тисяч грудей
Стоголосо,
Будить луни у шумі дерев,
У стодзвонні колосся.
Оберемками – радість!
Значить, здужала рідна Вкраїна
До волі злетіти
На зламаних крилах!
І зорить з далини майбуття!..
І лиш трішечки шкода,
Що якраз на життя...
На одненьке... коротке життя
Запізнилась свобода...
Цінуймо нашу свободу! Цінуймо нашу країну! Хай вона буде непереможною і вільною!