Павло Захарович Рябков. Міський землемір. Скромна посада. А ще він був громадським діячем. У різних літературних джерелах його називають істориком, етнографом, археологом. Знав він фотосправу, умів добре малювати, був неперевершеним лектором. І все це на аматорських засадах. У фондах Державного архіву Кіровоградської області зберігається особистий фонд Рябкова. Він нараховує понад 600 одиниць, переважна більшість яких є унікальними першоджерелами для вивчення історії нашого краю, України в цілому.
Народився Павло Захарович у липні 1848 року у сім’ї херсонського учителя. Батько його був людиною прогресивних поглядів. «Я рано пройнявся духом різного роду протесту, – згадував пізніше Рябков. – Зачитувався вільнодумними книжками, переписував заборонені вірші із записника діда». У гімназії Павло потрапив під вплив народницьких ідей. Пізніше познайомився з відомим народником, відчайдушним терористом, який серед білого дня у самому центрі Петербурга убив кинджалом шефа столичних жандармів М. Мезенцева, Сергієм Степняком-Кравчинським.
І коли на початку 1870-х почалося ходіння в народ, Рябков, не вагаючись, кинув службу землеміра у Херсоні і пішов у село. Та розгорнути свою діяльність народники не встигли – розпочалися арешти. У вересні 1874 року Павло Рябков опинився у Херсонській в’язниці. Одиночна камера, домашній арешт з жандармом під вікном, нелегальне становище. Багато довелося зазнати молодому Рябкову. Але його бунтарський дух нікуди не зник.
Працюючи у залізничних майстернях Києва, він з друзями готував замах на київського генерал-губернатора Черткова. І знову арешти. Цього разу з бунтівниками не церемонилися: Рябков опинився спочатку в Красноярську, а коли там влаштували невеличкий бунт, на остові Ведмежому. За спробу утекти через Льодовитий океан до Америки, їм додали строків і перевели у Верхоянськ. У тих далеких краях Рябков познайомився з відомою народницею Вірою Фігнер, пізніше у Томську з письменником В. Г. Короленком. Любов до книги Павло проніс через заслання. Там вигнанці теж об’єднувалися у гуртки, створювали бібліотеки. Неодмінним завідувачем їх був П. Рябков.
Лише по сплині 10 років Павло Захарович одержав право повернутися у рідні краї. У 1892 р. доля закинула Рябкова у Єлисаветград, де він отримав посаду земського землеміра. Тут вступив до місцевого Товариства для поширення грамоти і ремесел, створеного патріотом України, першим українським діячем у місті (так його називали друзі), викладачем місцевого юнкерського училища Миколою Федоровським.
Це була людина прогресивних поглядів, носій і пропагандист української освіти і культури. П. Рябков, наслідуючи Федоровського, зайнявся, як сам писав у автобіографії, просвітительською діяльністю. Що то за діяльність, видно з документів. Він виступає з лекціями перед робітниками, гімназистами, виїздить у навколишні села. І скрізь пропагує книги, читає лекції з історії, етнографії. На сторінках місцевих газет прихильник освіти простого народу порушує клопотання про відкриття у місті громадської бібліотеки. Цей заклад, писав Павло Захарович, звертаючись до міської Думи, покликаний розширити позашкільний розумовий розвиток міського населення. «Бібліотека у майбутньому перетвориться у цілком пристойне книгосховище, – запевняв Рябков, – без якого жодне місто обійтися не може».
Уподовж кількох років на сторінках газети «Ведомости Елисаветградского городского общественного управления» публікувалися звернення до Думи. Можна лише здогадуватися, скільки разів звертався ентузіаст туди особисто. Зрештою, він добився свого. Дума виділила місце для будівництва бібліотеки на розі вулиць Петровської та Інгульської (нині Тараса Шевченка та Декабристів). Фінансували будівництво закладу в основному П. Рябков, лікар П. Михалевич. Є дані, що чималі кошти переказували М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький, інші представники передової інтелігенції.
Йому було 53 роки, а жадоба до знань потягла Павла Захаровича у Париж, де він став студентом вищої школи соціальних наук. Протягом трьох років слухав лекції та курси, захищав реферати у кращих професорів – М. Ковальського, де Роберті, І. Мечникова. Як і багатьох прогресивних інтелігентів того часу, Павла Захаровича захопили ідеї соціалістів. На цій основі він зійшовся у поглядах з письменником і громадським діячем Галичини Іваном Франком. Твори письменника у ті роки видавалися за рубежем – у Російській імперії заборонялося навіть вголос згадувати Франка. За браком документів важко встановити, коли Рябков захопився творчістю Франка. Але те, що це відбулося з допомогою Кропивницького і Тобілевича – безсумнівно. Майбутні корифеї і Франко були особисто знайомі. З Марком Лукичем письменник познайомився у Львові у 1875 році, коли той працював режисером театру Товариства «Руська бесіда» у Галичині.
У 90-х роках у Львівському університеті навчався син Івана Тобілевича Юрко. Деякий час він жив у сім’ї Франка. Влітку 1904 року відбулося особисте знайомство Івана Франка та Павла Рябкова. За дорученням Товариства ім. Тараса Шевченка було організовано експедицію у Галичину і Буковину для вивчення етнографії та антропології місцевого населення. Зі Львова у ній брав участь Іван Франко, з Парижа – Павло Рябков. Про роботу експедиції, роль у ній Рябкова, який виконував функції фотографа і художника, пише у своїй науковій статті Франко. Є спогад про це і в Рябкова.
Після Лютневої революції 1917 року Павло Захарович очолював ініціативний гурток молоді. Його було обрано до Єлисаветградської ради робітничих та солдатських депутатів, де він очолював комісію об’єднання міста з селом, брав участь у повітовій конференції учителів. Ще одним актом високої громадської активності П. Рябкова була його ініціатива відкриття у місті музею Революції (тепер обласний краєзнавчий), картинної галереї. І лише у 1925 році, у 77-літньому віці невтомний трудівник на ниві просвітительства залишає службу. Через два роки П. Рябова не стало. Поховано його на Петропавлівському кладовищі. Тепер на тому місці споруджено багатоповерхові будинки. Могили зрівняли із землею.
**********
Я маю за честь бути власником деяких речей, які належать до часів Павла Рябкова. Це, насамперед, «План г. Елисаветграда». Його склав міський землемір П. З. Рябков у 1913 році. План був затверджений Єлисаветгадською міською Думою на її засідання 25 листопада того ж року. На документі дуже ретельно затушовано назву міста, над нею угорі від руки написано «Кірово». Так місто називалося у 1934-1939 рр. План належав родині останнього міського голови Єлисаветграда 1911-1919 років Григорія Волохіна, під началом якого затверджувався. Опісля план перейшов до його дітей, далі до внука Юрія Назаретова. Інженер-будівельник, учасник 2-ї світової війни, кавалер двох орденів Слави Юрій Анатолійович Назаретов, з яким я був добре знайомий, передав мені названий план і ще кілька документів у 1970 році. Сьогодні фотокопії документа мають чимало краєзнавців, істориків, він зберігається у відповідних установах.
Кілька слів про увічнення пам’яті Павла Рябкова. У радянські часи ім’я активного ініціатора і учасника створення міської бібліотеки, кількох музеїв було повністю забуте. Останнім часом триває відновлення пам’яті про ті події. 19 січня 2016 року колишню вулицю Артема перейменовано на вулицю Павла Рябкова. Останнім часом у комп'ютерній мережі з'явився фрагмент карти міста, на якому позначено, що вул. Каховську (паралельну Тобілевича), теж перейменовано на Павла Рябкова.
Та, враховуючи заслуги П. Рябкова перед містом, ім’ям патріота і громадського діяча пропоную назвати обласний краєзнавчий музей, заснований Павлом Захаровичем. Таким чином буде встановлено історичну справедливість.
Юрій Матівос
Світлини: Павло Рябков; «План Єлисаветграда», укладений П. Рябковим