Більше ста років тому короткими днями та довгими ночами тривав знаменитий Перший зимовий похід Армії Української Народної Республіки під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.) Головним завданням його було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій. Частково він проходив у межах теперішньої Кропивниччини. Про ці події згадували Михайло Омелянович-Павленко, Юрко Тютюнник, Петро Дяченко та емігрантський квартальник «Українське козацтво», заснований уродженцем Глодосів Фотієм Мелешком. А ще «Журнал бойових дій», ведений начальником штабу походу уродженецем Плетеного Ташлика Андрієм Долудом. Політичні звіти для уряду робив референт випускник олександрійської гімназії Панас Феденко.
Своєю самопожертвою, військовою майстерністю, підтримкою населення Зимовий похід не мав аналогів у світовій практиці. Події розгорталися поряд – у балках, перелісках, інших до щему знайомих урочищах. А імена учасників переконливо довели, що вони не лише захищалися, а й переможно громили червоних і білих зайд.
Місто Умань було зайняте 30-31 грудня. Тут військо поповнило запаси зброї, набоїв та спорядження, надбаних Добровольчою армією. Вже 1 січня 1920 року уенерівські сили орудували біля Перегонівки, Небелівки, Тернівки у межах нашої області. Лінія фронту між білою і червоною московськими арміями на той час проходила вздовж залізниці Христинівка-Тальне-Цвіткове. Командування Добрармії, програвши українцям кілька боїв, намагалося налагодити бойову спілку з армією Омеляновича-Павленка проти червоних. Як і більшовики проти білих. Але вузли російських чвар були однаково ворожі українцям. У районі села Тишківки проведено кілька переможних боїв української кінноти з окремими загонами денікінців. Різдво Христове і Новий рік минули досить спокійно. Проте на Водохрещу з приходом морозів загони від Добрянки на Синюсі змушені рейдувати далі, бо склалася загроза опинитися між двома російськими фронтами і відбивати удари як червоних, так і білих. 11 січня до Умані вдерся авангард 44-ї радянської «щорсівської» дивізії, вибивши невелику петлюрівську залогу. Червона армія котилася в напрямку Новоукраїнки. Армія УНР зосередилася в межах Хмельового для переходу з денікінських тилів у більшовицьке запілля. Просочитися за лінію фронту всією масою здавалося спочатку нереальним. Але така слушна, як виявилося, задумка дозволяла в подальшому продовжити успішну боротьбу.
Армія розділилася на Північну та Південну групи. Північна під командуванням Юрка Тютюнника, що складалася з Київської та Волинської дивізій, рушила на північ і через село Іванівку між Надлаком і Петроостровом, знайшовши шпарину між червоними частинами, продерлася в їхні тили на Черкащину.
23 січня Південна група Омеляновича-Павленка у складі Запорізької дивізії, Третього Кінного полку та штабу армії проривала денікінський фронт на ділянці між селами Мала Виска і Плетений Ташлик. Короткий бій за маленьке сільце Олексіївку між Малою і Великою Висками був надзвичайно затятий і кровопролитний. Він почався атакою Третього Кінного полку на позиції біляків о 8-й ранку. Ті відійшли до Малої Виски, але згодом повернулися. Знову жорстока січа. І о 10-й українські загони змогли рушити далі. Надвечір усі, хто пробився через фронт, зосередилися в селі Арсенівці Новомиргордського району. Подолавши страшні десять кілометрів, виснажена група провела переформування. Тепер головним завданням стояло з’єднання з частинами отамана Гулого-Гуленка, яке й відбулося 25 січня у Володимирівці теперішнього Кропивницького району. Враження від організованості гулівців було якнайкращим. Усі партизани мали бравий вигляд, добре обмундирування, носили всі національні відзнаки Армії УНР. Їхньому озброєнню можна лише позаздрити.
Уродженець Новоархангельська Андрій Гулий також являв зразок доброго командира. Згодом Гулий-Гуленко став відомим фундатором української збройної боротьби, дослужившись до звання генерал-хорунжого. Отаман передав бригаді велику кількість рушничних патронів, чому козаки раділи найбільше. У Володимирівці вирішено, що рейд триватиме у напрямку Єлисаветграда, де при нагоді бажано закріпитися. Із стратегічною метою Гулий повинен активізувати зносини з більшовиками, щоб якнайдовше утримувати їх від боїв з українськими частинами. З Володимирівки 26 січня шлях проліг на Осикувату і Малу Мамайку, охоплюючи Єлисаветград з півночі та сходу. Забіг 27-28 січня до міста з Бережинки. Очевидно, ще діяла установка на співпрацю між Армією УНР і Червоною проти денікінців. Далі колона рушила на Покровське, а звідти, через Аджамку, Суботці, Знам’янку добулися 8 лютого до Цибулевого, де відбили напад червоної кінноти. «Братання» закінчилося. В селах Красносілля та Цвітна наступного дня штабна колона з’єдналася із колоною полковника УНР Дубового, що йшла в умовлене місце, огинаючи Єлисаветград з півдня. А ще через день-другий усі сили Армії УНР зійшлися докупи південніше Черкас.
Після бою 22 січня колони полковника Дубового біля Олексіївки пішли на південь через Оникіївський ліс, перетнули залізницю Новоукраїнка-Єлисаветград.
Подальший рух тривав до села Семенастого. Розвідка доповіла, що у сусідній Семенівці знаходився відділ дроздовців (білий добровільний рух) у складі шести ескадронів та обслуги шестигарматної батареї. Сили були нерівні. Нападати – вірна смерть, відступати – нікуди. Бригада Дубового опинилася в самому осередку добровольчої армії, і вибратися із того становища було майже неможливо. Козаки змушені цілу добу сидіти в хатах, коней селяни поховали у стодолах, а зброю і спорядження – у коморах, бо повз вікна увесь день проходили відділи денікінців. Наступного дня рушили далі, згідно з наміченим планом. Ледь відійшли від села, як назустріч із-за пагорба показалася відступаюча колона біляків. Єдине, що залишилося, – іти сміливо вперед. Що буде, те й буде! До нашого командира під’їхав зв’язківець і запитав, чи не «малороссийский ли это полк?» Одержавши ствердну відповідь, повернувся назад. Інцидент вичерпано. Очевидно, противник подумав, що це сформована отаманом Ільком Струком українська частина у складі Добрармії.
26 січня в бою під селом Роздолля на Компаніївщині український загін розгромив переважаючі сили противника, щоб 28 рушить через село Клинці на Покровське, де надіявся з’єднатися зі штабною колоною. Однак рейдуючі частини розминулися. Полковник Дубовий двома кінними переходами через Митрофанівку досягнув 31 січня Пантаївки Олександрійського району. Перетнувши залізницю і діставшись Ясинуватки, група опинилася в більшовицькому тилу. Дальший маршрут через Диківку, Янів, Федорівку, Іванківці, Ружичівку привів до зустрічі в Цвітній з іншими частинами Південної групи. Трапилося те 8 лютого 1920 року. Тепер рейдовикам була не страшна червона дивізія, зосереджена біля Знам’янки.
Зворотна дорога частково теж пролягала у межах теперішньої Кропивниччини. Від Дніпра до залізничної станції Фундукліївки (18-19.02 1920) і далі через Бурти, Дібрівку, Ставидла та Паліївку армія виходила на базові села походу Хмельове-Глодоси. (У Ставидлах 2021 р. створено музей історії визвольної боротьби, де значна частина експозиції присвячена полку «Чорних Запорожців» та учасникам Першого зимового походу. Його засновник – громадський діяч Дмитро Смельняк – ред.) З 24 до 28 лютого війська відпочивали тут. Відновивши сили і моральний стан, висунулися в район Липняжки, де перебували кілька днів. Нарешті 14 березня згуртувалися біля Хащуватого і Гайворона. А далі рушили понад Південним Бугом до Ольвіополя. В цей час Волинська дивізія попрямувала оббігаючим маневром до Умані. Перші два штурми були безплідними і лише третій 19.03 дав позитив – із більшовицьких складів вилучені боєприпаси, провіант, фураж. Випущені із тюрми політбранці, поповнили особовий склад. Попри взятих трофеїв катастрофічно не вистачало матеріально-військових ресурсів, бо вже більше трьох місяців бойові дії велися у відриві від державного забезпечення. У перших числах квітня всі відділи знову відійшли у межі Малої Виски – Хмельового.
Наближався Великдень і тому командування робило все, щоб свято провести у відносному спокої. Якийсь час армія знаходилась під Бобринцем. 9-13 квітня до Березівки сходяться ударні сили. Дводенним форсованим маршем долається 150-кілометровий шлях на захід. Трофеї склали п’ять тисяч гвинтівок, 48 кулеметів, 32 гармати, 4 ешелони військового майна, кілька мільйонів рушничних і гарматних набоїв.
Армія залишалася в червоному запіллі ще близько місяця, але всі подальші дії проводилися уже за межами нашої області. Кропивниччина ж, як бачимо, густо помережена козацькими стежками, про які нам, нащадкам, належить знати.