Напередодні Дня міста ми, як правило, згадуємо про його історію. На цю тему написано цілі томи, зроблено багато відкриттів, ми й досі переосмислюємо своє непросте минуле.
А що ми знаємо про життя і становлення нашого голови міста? Який внутрішній шлях він пройшов як людина, як підприємець, як управлінець, як українець, як християнин? Сьогодні багато публікацій і розмов про цифри, бюджети, проєкти, фінансування. А які внутрішні важелі рухають головою Кропивницького, від якого значною мірою залежать чимало процесів міського життя?
(Продовження. Початок – Андрій Райкович: «У любові жінці слід клястися один раз. І місту. І державі»
«Між тим часом і нинішнім – світоглядна прірва»
– Коли ви потрапили на роботу у Кіровоград? Як у вас складалися стосунки з містом?
– Це було теж певне службове підвищення і сталося воно уже на початку 90-их. Розгорталися великі зміни і в країні, і в економіці. Демократія, вільні думки, альтернатива єдиній на той час партії, ринкова економіка – усе це захоплювало, широкою хвилею накривало суспільство, змушувало діяти.
Не можна сказати, що зміни у економіці були раптовими. Вони здійснювалися невеликими кроками. Я, як директор підприємства, намагався використовувати будь-які можливості, щоб відійти від умов централізованого управління, вертикального підпорядкування, відомчих умовностей і форматів. На той час це була фактично часткова економічна свобода. Ми з колективом тоді не змогли втілити таку зміну форми власності, як оренда з правом викупу, тож було створене акціонерне товариство, яке крок за кроком доходило до моделі підприємства ринкового типу.
У місті, ясна річ, мені довелось вибудовувати нові зв’язки, налагоджувати ділові стосунки. За тодішнього голови міста Василя Мухіна я був депутатом міської ради.
Усе це сприяло глибшому взаєморозумінню з містом, яке ще з першого знайомства вразило мене і своєю давньою архітектурою, і цікавою історію.
– Не секрет, що група підприємців, фактично делегувала вас кандидатом на голову міста не лише, як гарного господарника, а людину, що мала б повернути місту назву Єлисаветград.
– Мушу сказати, що між тим часом і нинішнім – ціла світоглядна прірва. Тоді ще була ейфорія, що збройний конфлікт, який, мабуть, і не сприймався, як справжня війна, дуже скоро закінчиться. І ми були впевнені, що настрої громади – саме на боці тієї назви. Хоча, те своєрідне опитування, чи анкетування, яке було організоване під час виборів, вважаю зайвим. Воно не сприяло консолідації, лише роз’єднувало людей.
– І як ви сприйняли нову назву – Кропивницький?
– З процедурою прийняття рішення про нову назву я не згоден однозначно. Але, врешті-решт, рішення прийнято в законний спосіб і з ним не можна не рахуватися. І сьогодні ми усіма можливими способами пропагуємо бренд – Кропивницький. Щоб він у позитивному ключі звучав і в Україні, і у світі.
– На перших порах головування у місті було помітно, що вам непросто знаходити спільну мову із громадськими організаціями. Але поступово стосунки ніби налагодились. Як вам це вдалося?
– Очевидно, це залежало від мого внутрішнього стану. Я увесь свій трудовий шлях звик будувати стосунки на певній фундаментальній основі. А тут якийсь час я не завжди розумів – чим ці люди займаються, що вони конкретно хочуть. Іноді складалось враження якогось хаосу. Але потім я ближче познайомився і з людьми, і з організаціями, довелося освоїти основи дипломатії, при потребі йти на компроміси, розуміти, що маєш справу з різними психотипами, характерами і тут адміністративні важелі керівництва неприйнятні.
Усе це було непросто. Та й досі трапляються непорозуміння. Ось днями один молодий діяч запросив мене взяти участь у якомусь своєрідному змаганні, де усі кандидати на голову міста мали б підтвердити своє ставлення до національно-патріотичних цінностей. Я сказав, що не буду брати у цьому участь.
– Хіба ви не бачите, які прапори у нас при вході у міську раду, в кабінетах? – сказав я. – Жінці у любові слід клястися один раз. І місту. І державі.
Світлана Орел
(Далі буде)