Продовження. Початок – «Країна мрій» за океаном
Нещодавно академік Горбулін відповів на «исторические изыскания» російського президента статтею «Щеплення від путінської «історичної єдності». Я виписав з неї кілька речень. Зокрема: «Слід усвідомити, що політичні цілі, яких має досягти Україна, не є вузьконаціональними. Їх досягнення можливе лише в разі, якщо спільні зусилля широкої коаліції миролюбних країн світу будуть спрямовані на примус Російської Федерації до миру й «перестройки» пострадянських міжнародних відносин. П’ятьма ключовими умовами для перебудови таких відносин є: дотримання принципу демократизму; встановлення стійкого регіонального балансу сил; формування ефективних і стабільних національних держав; забезпечення присутності в регіоні держав євроатлантичної спільноти на засадах багатосторонності відносин; наслідування ціннісного, інтеграційного, нормативно-інституційного плюралізму. Неухильне виконання цих умов є запорукою дієвості «щеплення» від кремлівського імперіалізму для України, яка все більше усвідомлює себе цивілізаційним суб’єктом і стає ним».
Звернули увагу на слова «формування стабільних і національних держав»? Ідеться про Європейську мапу, а не тільки про Україну. І не про «украинский национализм», яким російські шовіністи лякають нашого обивателя, через що той боїться його, як чорт ладану. Мовиться про головний фактор стабільності. Країни Заходу, вже давно вирішили питання своєї ідентичності, і навіть такі емігрантські утворення, як США, Канада, Австралія вважають себе державами національними. Вони пройшли через різні форми правління. Монархії, республіки, федерації, союзи – все це народжувалося і вмирало, перекроювалися кордони, мінялися назви. А нації залишалися.
Перша половина XIX століття. Італія розділена і поневолена іншими країнами. Із понад 25 мільйонів її населення тільки 600 тисяч володіють італійською мовою, з них 400 тисяч живе в Тоскані і лише 70 тисяч – у Римі. Італійці вже й самі не знають, хто вони – французи, австріяки чи ще хтось. І тут лунає молодий голос Джузеппе Мадзіні: «Цілі націоналізму й лібералізму дані Богом, отже їх досягнення є невід’ємним правом усіх народів». Через тридцять років Італія стає вільною. На відкритті Суецького каналу «Аїду» Верді співають італійською. Росія ж на святкування з нагоди побудови каналу, куди вона не потрапила, відгукується сатиричним віршем поета й дипломата Федора Тютчева «Современное».
Якщо переглянути хроніку становлення багатьох європейських держав, то побачимо, що воно відбувалося переважно на національній основі. «Усі ми носимо в серці ідею національного об’єднання», – говорив німецький канцлер Отто фон Бісмарк. На національних гаслах постали Чехія і Польща. Угорщина в жертву свободі принесла життя видатного поета Шандора Петефі, котрий загинув у бою з російськими козаками. Під керівництвом де Голля відроджувалася повоєнна Франція. Цей шлях пройшла Фінляндія, керована Маннергеймом. Радянський Союз теж розпався на національні території, хоча більшість колишніх республік залишилася у фарватері монополії. Незалежним українцям не вистачило духу записати в Конституції те, що ми створили свою державу заради збереження на віки своєї нації і культури. На таке вистачило мужності маленькій Естонії. Не одну тисячу років мріяли про свою державу євреї, нарешті здобули її, а тим, кому не подобається визначення її як «єврейської національної держави», радять не морочити їм голову. А нам морочать голову ось уже тридцять років. «Інтернаціоналісти» радянсько-російського розливу вже й забули, завдяки яким обставинам вони досить комфортно прилаштувалися після 1991 року. Як на мене, їм не лаяти націоналістів потрібно, а щоранку молитися за них. Бо ким би вони були сьогодні, коли б не націонал-демократи? Хіба що Віктор Володимирович зробив би якусь кар’єру, пішов працювати в КДБ офіційно. А решта – хтось сидів би в тюрмі, хтось ходив у «затєйниках», а хтось читав би історію КПРС в школі.
За тридцять років незалежності склалося так, що національною ідеєю ніхто всерйоз не займався, зате багато хто робив усе, щоб українці про неї не думали. Другий президент якось із досади запитав: «Скажіть мені, що будувати і я збудую». Не сказали. І він спорудив державу для олігархів. Так вона і борсається від президента до президента. Для Зеленського наша національна ідея – це «об'єднатися і зробити неможливе, стати країною з найшвидшим темпом позитивних змін». Це не ідея, а гасло, Володимире Олександровичу, на зразок радянського лозунгу «П’ятирічку за чотири роки». Національна ідея сьогодні це інше – формування модерної української нації. На засадах нації історичної.
Володимир Олександрович поки що цього не збагнув. Він – одна з багатьох мільйонів жертв теорії і практики сусловської програми «единой общности советских людей». На відхід від Росії на безпечну відстань не насмілюється, як не зважувався жоден український президент, крім п’ятого. Хотілося б сподіватися – поки що. Головною його помилкою як державника стало те, що він не підхопив українську естафету свого попередника. Спочатку це для нього було чужим, являло інтерес хіба що як матеріал для далеко не кращих реприз і скетчів «95-го кварталу». А потім, із посиленням війни з Порошенком, – і ворожим, за винятком того, що дозволялося радянською владою.
Для нього Україна – територія, де він народився, де живе, де йому зручно (кому було незручно, з України виїхали). Він за державність України і дуже хоче, щоб у ній жилося, як у Європі. З іншого боку, все суто українське (поза межами радянських підручників для шкіл з російською мовою навчання) до недавнього часу для Володимира Олександровича було terra incognita. Так залишалося б і по сьогодні, коли б він волею випадку і народу не потрапив у крісло президента. Зеленський не знає української національної культури, звичаїв і традицій, справжньої історії народу. Українську мову почав вивчати лише у 2017 році. Так склалося життя цієї людини, і вона в цьому не винна. Тільки, чи варто було з таким багажем іти в президенти України? Згадуваний вище Маннергейм теж не був фіном, більше того – служив при царському дворі і погано говорив фінською. Але він знав, на що і куди йде. Тож ставши Головою молодої фінської держави, зробив усе, щоб розбудувати країну Suomi, повернути фінам їхню національну природу і сам духовно став фіном.
Сьогодні Володимир Олександрович – президент України, будемо допомагати йому стати ще й українським президентом. Он як браво він потролив Путіна після опублікування тим статті про «историческое единство»: «Ми точно не один народ. Були б одним народом, то в Москві, швидше за все, ходили б гривні, а над Державною думою розвівався б жовто-блакитний прапор». І відразу ж отримав так само блискучий відгук: «Зеленський нарешті відповів Путіну, як людина мудаку». На жаль, потім був шалений обстріл Авдіївки, і українська влада промовчала. А сам Зеленський ще й досі мріє побачитися з Путіном, який зустрічатися з ним не хоче. Що насторожує не тільки нас, а й американського президента. Якому однаково, якою мовою говоритиме України, зате не байдуже наскільки можна вірити її керівникам.
Нас же непокоїть і те, і друге. Сьогодні Україна не просто захищається від російської агресії, виходить із зони її впливу, переорієнтовується на європейські цінності, а й відривається від Росії ментально. Маємо відійти від неї настільки, як колись відійшли від Польщі Це – не забаганки, а необхідна умова, щоб стати повноцінною нацією, цікавою світові своєю історією, культурою, економікою. Чого найбільше бояться російські шовіністи, оскільки ментально зросійщена Україна, за їхнім задумом, рано чи пізно розчиниться в «Русском мире».
Президент завжди отримає від нас підтримку, коли твердо стоятиме на захисті національних інтересів України. Але маємо й право поправити його, коли він зверне на манівці. Про це – в заключній частині статті.
Броніслав Куманський