Свого часу, замислившись над питанням, чому ми не здобули Незалежність України у ті, вже далекі, буремні 1917-1920 роки, я ознайомився з низкою робіт відомих істориків: Данило Яневський – журналіст, телеведучій, доктор історичних наук; Дмитро Дорошенко – український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, до речі, нащадок гетьмана Петра Дорошенка, перебував на високих державних посадах у 1917-1918 рр.; Валерій Солдатенко, доктор історичних наук, свого часу очолював Інститут національної пам’яті України (прокомуністичних переконань, тому і відсторонений), Антон Антонов-Овсієнко – російський історик і журналіст, внук відомого революціонера В. А. Антонова-Овсієнка і письменника-дисидента А. В. Антонова-Овсієнка, а також нашого земляка – Володимира Панченка, доктора філологічних наук та інших. Природно, що після цього, у мене склалася певна думка про В. Винниченка, перш за все, як державну особу, політика і людину. Одразу зазначу – доволі негативна. Втім, це моя особиста думка.
Лише нещодавно натрапив на роботу місцевого історика Юрія Митрофаненка 2020 року «Володимир Винниченко: політик, який не тримався за владу» (Книгарня "Є" / Блог / Особлива думка / 24.07.2020). З урахуванням вищезазначеного, вже сам заголовок цієї роботи мене приголомшив. Перш за все, хибність такого твердження проглядається, як кажуть, неозброєним оком навіть не історика, враховуючи його неодноразові призначення-відставки, як за власним бажанням, так і за «бажанням» його колег. Як я розумію, «не тримався за владу» означає також відсутність у В. Винниченка прагнення до влади. То, як тоді приміром, розуміти, що навіть, після, фактично, повалення Директорії, до того ж, перебуваючи в еміграції, комуніст в душі, Винниченко, здійснив ще одну спробу – «третє сходження на Голгофу», як він це сам визначав. Але про неї, трохи нижче.
Однак, уважно вчитаємося в текст цієї праці, де знаходимо, зокрема, таке: «Є думка, що Винниченко митець, значно вищий за Винниченка-політика, а окремі політики та журналісти, іноді історики, вважають його ледь не головним винуватцем всіх поразок перших українських визвольних змагань. Стосовно порівнянь митець-політик, то можливо, прихильники такої думки мають рацію, а от намагання зробити В. Винниченка єдиним винуватцем поразки Української революції 1917 – 1921 рр. не завжди витримують критику, тут скоріше треба говорити не про індивідуальну, а про колективну відповідальність. Тут є вагома частка Винниченка, як в її перемогах, так і в поразках». Як на мене, це є відверта спроба відбілити, приховати особисту провину цього політичного і державного діяча у справі становлення незалежної України у 1917-1920 роках за ширмою колективної безвідповідальності, яка, до речі, притаманна й сучасній владі.
Втім, слід зазначити, що Ю. Митрофаненко визнає таки, «вагомі прорахунки» Винниченка, як політика: «Незважаючи на вагомі прорахунки, політичний досвід В. Винниченка є надзвичайно корисним, який не втратив актуальності». Проте, автор жодним словом, мабуть свідомо, не згадав, до чого призвели такі «вагомі прорахунки», їх дійсний масштаб, чого вони стали варті для українського народу, який їх кінцевий результат, чого коштувала Україні втрата незалежності. Чи не є це спробою приховати особисту провину цього політичного і державного діяча у справі становлення незалежної України у 1917-1920 роках?
Юрій Митрофаненко заперечує обвинувачення В. Винниченка у «розпуску боєздатної армії в умовах війни з більшовиками». В той же час, він пише, що Винниченко встиг долучитися до створення Четвертого Універсалу, у якому є згадка про розпуск армії та заміну її міліцією. І це при тому, що у листопаді 1917 року 34-й корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського (60 тис. штиків і щабель) зупинив більшовицький наступ на Київ і роззброїв 2-й гвардійський корпус росіян. Цей корпус П. Скоропадським було українізовано та перейменовано на 1-й Український. Однак, керівництво Центральної Ради вбачало в ньому собі загрозу і робило все для ліквідації цього військового з’єднання. Після припинення фінансового і матеріального забезпечення 1-го Українського корпусу, майже усі його вояки, фактично розбіглися по домівках. Це не був «розпуск боєздатної армії», це була усвідомлена його ліквідація, це був цілеспрямований злочин. Як результат – Центральна Рада залишилась без військової підтримки з відповідними, усім відомими наслідками. Вочевидь, що тут проглядається особиста провина Винниченка, який постійно відстоював курс на входження України до складу Росії на умовах автономії: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською». Саме Винниченко наполягав на створенні міліції замість потужної регулярної армії(!).
Як відомо, Володимир Кирилович був одним з основним організаторів підготовки державного заколоту проти гетьмана П. Скоропадського. Після звільнення П. Скоропадським 12.11.1918 С. Петлюри з Лук’янівської тюрми, той одразу примкнув до штабу заколотників, таким чином, об’єднавшись зі своїм споконвічним непримиренним опонентом Винниченком. Саме Петлюра виявився головним організатором об’єднання військових формувань (майже 14 тис. штиків) проти гетьмана. Саме ці два діяча були головними організаторами тодішнього державного перевороту.
14.12.1918 гетьман Павло Скоропадський добровільно відрікається від влади, власноруч написавши відповідний акт, а Рада Міністрів видала постанову про передачу влади Директорії. Одразу ж головою Директорії став саме Володимир Винниченко. Однак, зовсім не надовго. Такого С. Петлюра стерпіти не міг. Заручившись підтримкою Антанти, він фактично, скидає Винниченка «з престолу». І хто знає, якою б була зараз держава Україна, якби зусилля В. Винниченка разом з С. Петлюрою в той час, спрямувалися (так-так!) на підтримку гетьмана проти більшовиків.
Разом з тим, Ю. Митрофаненко інтерпретує ці події зовсім по іншому : «Програвши політичну боротьбу опоненту С. Петлюрі, та, зваживши на вимоги Антанти, яка домагалася його усунення від влади, В. Винниченко поступився посадою голові Директорії С. Петлюрі та емігрував за кордон». То про яку «добровільну поступливість» влади Володимиром Винниченком можна вести мову?
Мабуть, найбільш яскравим і переконливим доказом наполегливого, постійного прагнення Володимира Винниченка до влади, є остання його спроба одержати високу посаду – т. з. «третє сходження на Голгофу». Ця спроба Винниченка детально описана вже згаданим Валерієм Солдатенко,м у книзі «Володимир Винниченко» (Київ, 2005). Схоже, керівництво створеною В. Винниченком розрізненою Закордонною групою Українських комуністів, не задовольняло її засновника, тому він вдається до активних дій. 24.05.2020 Володимир Кирилович разом з дружиною приїжджає до… Москви, де їх, не зважаючи на попередні телеграми, ніхто не зустрічав. Настороженість, напруженість під час перших зустрічей з деякими керівниками уряду. Виникають суперечки, перш за все, з національного питання тощо. Тут же він пише листа В. Леніну, намагаючись переконати вождя, що національна політика в Україні чужинця Раковського повинна бути змінена з його відставкою і заміною на іншу людину(?). Однак листа вождю відправити не встиг. Перебуваючи у Москві Винниченко дізнається, що у Харкові йому готові запропонувати посаду заступника голови Ради Народних Комісарів з портфелем Наркома того чи іншого комісаріату. Винниченко завершує листа до Леніна з викладанням своєї програми вирішення проблем України але відповіді не отримує, як до речі, й особистої аудієнції вождя. Проте, А. Чичерін направляє Г. Раковському телеграму із зазначенням про «знаходження допустимим деяких членів» Політбюро щодо призначення Винниченка на згадану посаду. В цей час Політбюро ЦК РКП(б) за участю В. Леніна, двічі обговорювало питання про заяву В. Винниченка щодо вступу до партії більшовиків. Пізніше, 08.09.1920 Політбюро ЦК КП(б)У вирішило питання щодо прийому товариша Винниченко до лав КП(б)У та запропонувало надавати йому, як члену ЦК (без обрання на з’їзді(?)), запрошення на засідання Політбюро.
І тут постає просте логічне питання – яку саме ціль переслідував Володимир Кирилович, враховуючи, що одразу після смерті В. Леніна він дав йому таке коротке визначення: «Він – алхімік, сухий, нещирий, дисгармонічний, а не революціонер. Тим паче що й об’єктивно революційність дала не революцію, а жорстоку реакцію»? Тож, з яким відчуттям, з якими намірами можна вступати до лав партії, якою керує такий «алхімік»? При тому, що Винниченко, за його ж визнанням, не дуже розраховував, що перебуваючи в керівництві України, йому вдасться зламати порочну, на його переконання, систему, яка вже склалася на той час в Україні під «мудрим» керівництвом більшовиків.
А ще не менш переконливим доказом прагнення В. Винниченка до влади під час його останнього наміру «сходження на Голгофу», є його категорична вимога негайно(?!) ввести його до складу Політбюро КП(б)У (без проведення Пленуму ЦК). Таке нахабство емігранта дуже розлютило більшовицьке керівництво аж до самого В. І. Леніна, який, до речі, так і не дав йому згоди на аудієнцію. За таких умов, Володимир Винниченко відмовився від своїх претензій на посади та вимушений був повернутися у зарубіжжя.
Тож, постають ще деякі питання. Чи був Винниченко-політик під час здійснення наміру ще раз «зійти на Голгофу», за його ж висловом, «чесним перед собою»? Чи можна стверджувати, що Володимир Кирилович ніколи не прагнув до влади? І взагалі, якщо поставити питання ширше, чи може хтось назвати прізвища серйозних істориків, які дали загалом позитивну оцінку Володимиру Кириловичу Винниченку, як політику і державному діячу? Я доки не зміг таких знайти. Щодо особистих якостей нашого земляка, як людини, краще промовчу. Вважаю, що не слід заплющувати очі на частку провини Винниченка, тільки тому, що він наш земляк.