Фронт – не перший, але й не другий

Перегляди: 507

На американській авіабазі Ромштайн створено центр координації постачання військової допомоги Україні. Таким чином, зустріч глав оборонних відомств більш як сорока країн фактично засвідчила народження антипутінської коаліції, метою якої є перемога України у війні з Росією. Відкрито фронт демократичних держав проти держави-терориста.

Після цієї події на перше місце в засобах масової інформації вийшло (цілком закономірно!) питання «Коли закінчиться війна?». Я ж ставлю інше – «Чим ця війна закінчиться?».

Задовго до 24 лютого я писав: «Не розумію, чому нас так лякає «заморожений конфлікт». Чому боїмося відкрито про нього говорити і обговорювати як варіант. Заморожений конфлікт – це не втрата території, не відмова від неї, а лише вимушене відтермінування часу її повернення. Все одно ми до нього прийдемо, іншого виходу поки що немає, бо інший на сьогодні – це варіант путінський. Жили ж прибалти у замороженому конфлікті пів століття і тільки національно зміцніли. Живе Ізраїль у такій ситуації і нівроку розбудовується. Живе й Молдова з Придністров’ям через міст». Сьогодні замороженого конфлікту вже боюсь я. І пізніше поясню, чому. А зараз маю нагадати події недалекого минулого.

Невдовзі після президентських виборів, на яких переміг Джозеф Байден, американський аналітичний центр при НАТО Atlantic Counsil оприлюднив програмну статтю «Байден і Україна: стратегія для нової адміністрації», в якій ішлося про те, що мають зробити кожен зі свого боку Україна і Сполучені Штати в межах тісного співробітництва задля входження нашої країни у євроатлантичну сім’ю. Серед іншого перелік заходів передбачав: з українського боку створення незалежної правоохоронної системи, лібералізацію енергоринку, незалежність Національного банку, прийняття антимонопольних законів. З американської – посилення санкцій проти Росії, збільшення до 500 мільйонів доларів військової допомоги Україні на рік, надання їй статусу союзника США, який не є членом НАТО, і плану дій щодо членства в Альянсі, застереження Росії про поширення статті 5-ї договору НАТО на країни, що готуються стати членами Північноатлантичного союзу. Фактично, за словами авторів публікації, «США послали Україні навіть не сигнали, а чіткий план дій, згідно з яким обидві країни мають робити певні речі для того, щоб Україна досягла успіху. Успіх України – це і успіх США, бо цей успіх забезпечує життєво важливі національні інтереси і України, і США».

Тоді я написав: «Треба розуміти, що український сентимент Байдена спирається не на особисті симпатії, а на американський практицизм. Він краще за багатьох інших західних політиків розуміє те, що відомо всім, але ніхто про це не говорить вголос. А саме: Україна приречена бути прикордонною зоною між двома цивілізаціями – євроатлантичною і так званим «Русским миром», форпостом в разі чергової спроби Москви силою відновити імперію. Розуміє він і те, що кордон може бути надійним тільки тоді, коли він становить собою не маріонеткову, а повноцінну в усіх розуміннях державу, якою й має стати Україна в результаті економічних та правових перетворень». На жаль, ми пропустили американську пропозицію повз вуха. Небо ще було чистим, російські танки ще не перейшли лінію розмежування і думалося, що питання миру в Україні можна буде врегулювати шляхом санкцій та переговорів. Київ вірив у договороспроможність Москви, а та, у свою чергу, готувалася до відновлення імперії.

Банкова чекала на дзвінок з Білого дому, і нарешті він пролунав. Про що говорили два президенти, ми не знаємо. Але вже точно американський зателефонував нашому не для того, щоб похвалити його за реформи, а щоб самим фактом розмови застерегти російське керівництво від фатальних кроків і запевнити Україну в підтримці. Решта – антураж. У стосунку двох держав нічого не змінилось.

Рівно через місяць в Україну приїхав держсекретар США Ентоні Блінкен, очевидно, щоб домовитися про деталі співробітництва. Але щось пішло не так, під час зустрічі на репліку Блінкена «Ми про Україну знаємо багато» Зеленський зреагував: «Навіть більше, ніж треба». Очікуваний візит Байдена в Україну було відкладено на невизначений час, стосунки між президентами помітно охололи, чого не змінила й поїздка Володимира Олександровича до США. Однак від обіцянки не залишити Україну наодинці з ворогом Джо Байден не відмовився, про що заявив публічно, а з початком повномасштабної російської агресії це підтвердив наданням Україні відчутної військової допомоги. Більше того – коли згуртуванням навколо України європейської спільноти раніше займався головним чином Київ, то після 24 лютого цю справу очолив президент США. В Білому домі почався процес переосмислення феномену Росії: маніакальності її геополітичних планів, реальних спроможностей, відповідності характеристик її збройних сил апетитам Путіна. Та здатності до опору України. На ці питання американська влада почала отримувати відповіді уже в перші дні повномасштабної війни. І поступово впевнюватися у силі нашого опору та збільшувати кількісну та якісну збройну допомогу Україні. Що закінчилося вищезгаданою конференцією та заявою Байдена, що дії партнерів України у її війні з Росією спрямовані на забезпечення перемоги нашої країни і знесилення російської держави настільки, щоб вона більше ніколи на насмілилася на агресію проти будь-якої демократичної країни. Тож коли ділитимемо славу переможця над Путіним, матимемо враховувати всіх, найперше нашу армію від генерала до солдата. Усіх громадян України – волонтерів, робітників, учителів, хліборобів. Коаліцію демократичних країн Європи і євроатлантичних політиків. Українське керівництво. Зрозуміло, що серед персоналій на першому місці стоятиме керівник держави, котрий очолив захист своєї країни від ворога, налагодив щоденний тісний зв’язок із сильними світу цього, першим в історії дипломатії почав креативно звертатися до громадян зарубіжжя, що отримало небачений відгук.

Тільки не треба його оточенню вже сьогодні підтанцьовувати, пророкувати йому Нобелівську премію миру, підкреслювати, що «завдяки Володимиру Олександровичу…». Це тільки заважає, як заважає його попереднику повторюване «за мого президентства…». Адміністрація президента повинна говорити йому всю правду, а вона жорстока. Це – війна, і воєн не буває як без героїв і жертв, так і без мародерів, «кротів» та запроданців. Не треба кликати на допомогу Лещенка та подібних до нього витій, а виправляти становище, коли щось робиться не так. Без них під час війни навколо президента згуртувалися 93 відсотка громадян України, без них у перемогу повірили 95 відсотків українців і без них люди зрозуміли, що за агресію проти України мають відповісти не тільки Путін зі своїми генералами, а й усі орки – кожен по-своєму.

І тепер – до питання, чим закінчиться ця війна. Безумовно, нашою перемогою. Але я боюсь абстрактного слова «перемога». Що це має означати в даному випадку? Вигнання росіян на позиції 23 лютого, тобто заморожений конфлікт? Отже, знову «у попа была собака», оскільки Росія – путінська, післяпутінська і взагалі распропутінська повертатиметься на наші кордони знов і знов, тільки-но збиратиметься із силами? Звільнення від окупації всієї території України разом із поверненням кордону в районі Керченської протоки? Чи повний розгром агресора? Адже днями довелося чути, що повернення ворога на позиції 23 лютого – це вже буде перемогою. Але то була б не вікторія, а капітуляція: російськими фашистами убито десятки тисяч українців, мільйони чоловіків і жінок зірвано з місць проживання, зруйновано міста і села, знищено лікарні, школи, університети, завдано величезної шкоди економіці країни і що – «Спокойной ночи, малыши ?» Ні! Визнання ОРДЛО і Криму «извечно русский территорией» не гарантує закінчення війни, тим більше не стало б нашою перемогою. Як і відхід на старі позиції. Так думаю не тільки я – так вважають понад вісімдесят відсотків українців. Перемога буде тоді, коли Росія підпише мирний договір на наших умовах, до останнього солдата визбиреться з України і зобов’яжеться виплатити нашій країні всі відшкодування, а зачинщики війни стануть перед судом. Наскільки довго ми до цього йтимемо, не скаже сьогодні ніхто. Але дійдемо. А як далі розвиватимуться події в самій Росії – це вже справа росіян і світової спільноти, в якій, сподіваюся, Україна займе достойне місце. Здається, в загальному вигляді це окреслив 46-й президент Сполучних Штатів Америки Джорж Байден – молодший.

Смерть ворогам!

Броніслав Куманський

Надрукувати