Колега Кукурік про право на помилку …в голові

Перегляди: 367

– Ти знаєш, якого закону нам ще не вистачає? – запитав мене Кукурік, завітавши увечері після пленарного засідання Верховної Ради, де приймався закон про землю. – Про конституційне право на помилку.

Думаю, саме це мав на увазі голова освітнього комітету Сергій Бабак, коли вийшов до трибуни поскаржитися на тих, хто нападає на віртуальні уроки для школярів. Мовляв, учителі стараються, рятують від безграмотності Васю, котрий не знає теореми Піфагора, жертвують собою як медики у боротьбі з короновірусом, як волонтери в тилу і солдати на фронті. А їх критикують! Вони що, не люди, не мають права на помилку?!.

– Сьогодні хто тільки не вправляється на цю тему, – відповідаю йому. – Одна творча дама написала: «Ви вже напомилялися стільки, скільки й Овочу з ригами не снилося. У вас що не день, то рекорд по зашкварах. І я розумію, чому ви виправдовуєте «право на помилку»: дуже не комфортно відчувати себе тупим серед розумних і освічених. А от на фоні вчителів, котрі переселили полярних ведмедів в Антарктику, можна відчувати себе людьми. Не в Атлантиду ж переселили». Це вона про Сергія Віталійовича і тих «слуг народу», котрі вийшли до парламентської трибуни у білих футболках з написом «Маю право на помилку». Одна дівиця навіть пальчики буквою V розставила, мовляв переможемо ми – ті, що з помилками голові. Жаль, що не прихопили з собою Сашу Дубінського, він би ще й якогось матюка додав. Хоч несправедливо так принижувати народних обранців. Голова комітету, наприклад, – доктор технічних наук, кандидат економічних наук, куратор освітнього напрямку Інституту майбутнього. Не інтелігентно перед його носом тикати пальцем у глобус і показувати, що білі ведмеді водяться тут, а не там, унизу.

– Мій сусід, Іван Калістратович, – кажу гостеві, – хвалиться: «При нас такого не було».

– Було, було, друже. І ти це й сам знаєш. А головне – при калістратовичах почалося. Можу, навіть рік назвати. 1954-й, коли кількість випускників середньої школи в країні, раптово перевищила кількість місць у внз. Відтоді Грицева шкільна наука пройшла шлях від першого репетитора в містечку до доларової куп’юри у заліковій книжці. До абітурієнтського буму країна виявилася не готовою. Бо тоді ніхто не думав стратегічно. Втім, як і сьогодні. Звідси й результати.

– Біда у тому, – продовжив мій гість, – що ми завжди виявляємося до чогось не готовими. А тому й діємо за схемою: гучна заява про намір – «Уперьод!», далі сам процес – не зрозуміло, хто що робить, усі ворушаться, і, нарешті, результат – «не помиляється той, хто нічого не робить». Так організовувалася Всеукраїнська школа онлайн. Так розроблявся й приймався закон про обіг сільськогосподарськх земель, з яким ще матимемо мороку. Так було після бенефісу міністра охорони здоров’я у Нових Санжарах, коли на польському кордоні зібралися тисячі наших співвітчизників і терлися один об одного без масок та «скафандрів». Так було… і боюсь, що так буде ще не раз. Бо це – не помилки, не прорахунки і, навіть, не недбалість. Це – стиль.

Учителів збирали без кастингу, за роботу їм не платили, більшість із них бачила камеру вперше в житті – засвідчив один з учасників проєкту школи онлайн. Від основної роботи їх ніхто не звільняв. Сценарії уроків, ілюстративні матеріали вчитель робив сам, без будь-якої допомоги. Коректорів та редакторів відповідальних за перевірку матеріалів у проєкті просто немає, можливості переглянути і внести правки в уже змонтоване відео не існує… Чи не забагато «помилок»? Логічно було б публічно вибачитися перед учнями і батьками і якнайшвидше налагодити роботу як слід. Натомість міністерство освіти й науки висловлює вдячність «учителям, операторам, редакторам і всій команді Всеукраїнської школи онлайн, яка цілодобово працює над тим, щоб забезпечити неперервний освітній процес для школярів». А далі вдається до словоблуддя: «Увесь світ зараз переживає складні часи. На всіх континентах люди підтримують і допомагають одне одному, а не критикують, принижують чи знецінюють працю інших. Зробити помилку може кожен. Цього не треба боятися». А я боюсь. Хоч і не ходжу до школи. Бо з таким розумінням «підтримки і допомоги» незабаром учні забудуть не тільки таблицю множення. а й абетку. А без неї вже й не розбереш, де Ліван, а де Лівонія, де Індійський океан, а де Атлантичний.

Нам із Кукуріком шкода вчителів, над якими сьогодні стьобаються всі, кому не лінь. Я теж колись губився перед камерою. І не вірю, що вчителька математики не знає, скільки буде 30 мінус 2, а географії – де Північний, а де Південний полюс. Тому цілком поділяю обурення президента з приводу хейтерів, котрі вважають «своїм священним обов’язком написати гидоту» на їхню адресу . Але не поділяю його патетики: «Ви подолали страх телекамер і в короткі терміни стали вчителями для всієї України. Вам вдячні мільйони батьків та школярів». Не поділяю, бо є помилка, а є профнепридатність. Є розгубленість, а є безвідповідальність. Бо й цього разу хотіли як краще, а вийшло як завжди: «Не вміємо, не можемо, не знаємо ЯК, але організовуємо і робимо вигляд, що процес ІДЕ». (Можете сприймати це як афоризм від Кукуріка).

Броніслав Куманський

 

Надрукувати